— Народити? Ти? — у його голосі з'явилася м'яка, отруйна злість. — І кого ти мені народиш, Селлі? Чисту людину? Або дефектну дитину без вовка, як і ти сама? Ти уявляєш, що зробить Рада Двору, якщо спадкоємець герцога фон Дук виявиться слабким людським дитям без магії звіра? Нас просто роздеруть інші роди! Мені не потрібні дефектні діти!
Кожне слово падало як важкий камінь. «Дефектна». «Слабке людське дитя». Ось як він думав увесь цей час.
— Я кохаю тебе, Селлі, — продовжував він, знову пом'якшуючи тон і простягаючи руку, щоб торкнутися моєї щоки. Його пальці були теплими, але мене від них затріпотіло від огиди. — Моє серце й моя душа належать лише тобі. Ти моя дружина, господиня цього замку, ти маєш свій лазарет і повну свободу. Але потомство... потомство я заведу з сильною вовчицею.