4 Спалені мости

Нічна столиця зустрічає мене загравою пожеж і гамором, але натовпи гвардійців та міських захисників уже відтісняють Переродних до зовнішніх стін. Купол вистояв, загрозу швидко взяли під контроль. Паніка стихає, залишаючи по собі лише кіптяву, запах озону та залякану тишу на вулицях.

Я без пригод дістаюся до знайомого двоповерхового будинку з латунною вивіскою. Усередині лазарету панує порядок. На кушетках лежать кілька поранених із легкими саднами та опіками, але Еллі вже завершує перев’язки, а коло них порається моя старша помічниця та подруга — Лаума.

Коли я усвідомлюю, що масової катастрофи не сталося і моїм пацієнтам нічого не загрожує, адреналін, який тримав мене весь цей час, раптово зникає. Усередині все здувається, наче пробитий м’яч. Ноги стають ватними, саквояж здається непідйомним, а плечі важко опускаються.

Лаума миттєво помічає мій стан. Вона віддає останні вказівки Еллі, підходить до мене, м’яко бере під руку й без слів веде вглиб будівлі — до нашої невеликої кімнати для відпочинку персоналу.

— Селі, на тобі лиця немає, — тихо каже вона, зачиняючи за нами важкі дубові двері й змушуючи мене сісти у м’яке крісло. — Що сталося? Це через напад? Чи... у замку щось скоїлося?

Лаума — єдина, з ким я ділилася роздумами про медицину й життя, ми разом піднімали цей лазарет із першого дня. Для мене вона не просто підлеглість, а й близька подруга.

Я сиджу, уткнувшись обличчям у долоні, і з мене нарешті виривається все те, що я так довго тримала в собі: відвідини віконтеси де Морней, бурштиноокі дівчатка, розмова з Аспеном, його погрози щодо дитини, кузина Ванга... Я розповідаю про листи про розлучення, який залишила на його столі.

Лаума слухає мовчки. Вона вислуховує мене до кінця, час від часу співчутливо зітхаючи й гладячи мене по плечі.

— Ох, Селі... — нарешті мовить вона з глибоким зітханням. — Тобі немає куди повертатися сьогодні. Збирайся, ти йдеш до мене. Переночуєш у моєму будинку. Бачити його після всього цього ти зараз точно не повинна.

Я з вдячністю погоджуюся. Мені справді більше нікуди йти.

Житло Лауми — затишне, невелике й просочене сушеними травами. Вона швидко заварює заспокійливий збір, і поки чайник тихо шумить на техномагічній плиті, починає розставляти чашки на столі.

— Знаєш, Селі... — м'яко, з найніжнішою інтонацією розтягує вона, подаючи мені гаряче горнятко. — Якщо чесно, я завжди відчувала, що ви не пара.

Я підводжу на неї втомлені очі, роблячи ковток терпкого, солодкуватого відвару.

— Тобто? — тихо запитую я.

— Ну, ти тільки не ображайся, я ж із найкращих міркувань, — Лаума сідає навпроти, бгаючи в руках серветку й дивиться на мене з нескінченним жалем. — Але ж поміркуй сама: де ти, а де герцог Аспен? Він — чистокровний аристократ, Вожак зграї, правитель Двору. А ти... ну, ти звичайна людина. У тебе навіть вовчиці немає. Чоловіки такого рівня просто біологічно не можуть бути вірними одній лише жінці без звіра. Подумай сама, це ж було питанням часу.

Кожне її слово звучить як найм'якіше співчуття, але в ньому відчувається дивна, ледь вловима пасивна агресія. Проте зараз, знесилена й розбита, я сприймаю це за тверезу дружню підтримку. Можливо, вона має рацію? Можливо, я справді витала в хмарах?

— Добре, що ви розійшлися зараз, поки ти ще молода, — продовжує Лаума із солодкуватою посмішкою. — Ти нарешті знімеш ці рожеві окуляри. Тобі взагалі пощастило, що він терпів це так довго й дозволяв тобі вдавати з себе господиню.

— Я не збираюся пропасти, Лаумо, — прочищаючи горло, мовлю я. Мій голос звучить тихо, але в ньому є рішучість. — Після розлучення я повністю присвячу себе лазарету. Розвиватиму його, розширю штат. Я зможу жити з цієї справи. Вона дасть мені незалежність.

— Ну звісно, звісно, моя люба, — Лаума м'яко киває, але в її очах проскакує швидка, скептична тінь. — Ти обов’язково впораєшся. А зараз пий чай. Тобі треба добре виспатися.

Я роблю ще кілька великих ковтків. Трав'яний відвар приємно обпікає горло, залишаючи дивний, густий післясмак.

Майже миттєво мої повіки стають важкими, наче звинцева вага. Думки починають плутатися, а голос Лауми лунає дедалі глухіше, ніби крізь товщу води.

— Ого... який сильний заспокійливий ефект... — шепочу я, відчуваючи, як голова безвільно опускається на складені на столі руки.

— Відпочивай, Селі, — оксамитовий голос Лауми — це останнє, що я чую перед тим, як остаточно провалитися в глибокий, важкий безпам'ятний сон. — Відпочивай. Ти зробила свій вибір.