12 Безвихідь

Двері кабінету зачиняються за моєю спиною з глухим, остаточним стуком.

Я роблю три кроки по гулкому коридору й застигаю, спираючись спиною об холодну мармурову стіну. Увесь той пафос, усе те запекле горде мовчання й металевий лиск зверхності, якими я намагалася прикритися перед Аспеном, розливаються по підлозі жалюгідною, безпорадною калюжею.

Мій мозок, досі затуманений гордістю й люттю, нарешті вмикає тверезий, немилосердний розрахунок.

Боги... Що я роблю? Чиєю гордістю я зараз бавилася перед ним?

Службова квартира. Пророче слово «службова» вдаряє в скроні з силою ковадла. Будинок у престижному кварталі належить не мені. Він належить «Етернуму». Перепустка анульована — це означає, що вже сьогодні ввечері біля моїх дверей з'являться наглядачі корпорації з вимогою звільнити приміщення протягом двадцяти чотирьох годин.

У мене немає власного житла. У мене немає накопичених статків на рокі вперед, бо більша частина моїх гонорарів ішла на викуп заземлюючої матриці з Гірського Кряжу та щомісячну закупівлю чистих біорезонансних кристалів.

Кристали.

Я хапаюся пальцями за комір білосніжного фартуха, відчуваючи, як бракує повітря. Поточний кристал у матриці Ейдена вигорить через дев'ять днів. Дев'ять. Днів.

Один кристал високої частоти на чорному ринку коштує цілий статок — удвічі дорожче, ніж в аптеці корпорації, бо перекупники деруть три шкури за приватні поставки. Якщо я не знайду житло й нову, шалено високооплачувану роботу за ці дев'ять днів, матриця згасне. Вовче джерело Ейдена виплеснеться в його незахищене людське тіло, і мій хлопчик... мій маленький, усміхнений хлопчик перетвориться на рослину.

«Виходь, майстер Селін», — лунає в моїй голові його крижаний, байдужий голос.

Він навіть не знає, що цим одним наказом про звільнення знову засудив власного сина на повільне каліцтво. А якщо й дізнався б — назвав би це черговою брехнею та маніпуляцією «бракованого щеняти».

Мене починає трусити дрібне, ганебне лихоманкове тремтіння. Папка з відомостями випадає з моїх ослаблих пальців, і аркуші з бездоганними цифрами, якими я так пишалася ще годину тому, розлітаються по брудній підлозі коридору.

Я опускаюся на коліна, збираючи ці папери тремтячими руками, і сльози — сухі, пекучі сльози безпорадності — випікають мені очі.

Жодного триумфу. Жодної величі. Я знову на самому дні. У мене є лічені години, щоб зібрати речі, вивезти дитину й матрицю в нікуди та знайти спосіб вижити в місті, яке відсьогодні належить військово-промисловій машині Аспена.

Я повертаюся до своєї лабораторії на ватних ногах. Двері відчинені навстіж. Усередині вже хозяйнують двоє гвардійців у важких бойових обладунках із емблемою Золотого Дуба, а поруч із ними крутиться молодий військовий алхімік із гарнізонного управління, який роздивляється мої стелажі з рідкісними реактивами так, ніби він тут господар.

— Забирайте ці журнали й перевірте рівень стабілізації в накопичувачах, — кидає один із гвардійців, навіть не дивлячись на мене.

Я мовчки підходжу до свого робочого столу. Усередині мене все ще тліє залишок колишньої гордості, але холодний розрахунок уже змушує мозок лихоманково шукати вихід.

Механічно, з відточеною точністю професіонала, я відкриваю основні каталоги, простягаю військовому алхіміку звіти й пояснюю протоколи безпеки. Я називаю шифри, показую, де лежать схеми калібрування кристалів, і підписую останні бланки передачі справ. Мої руки не тремтять. Зовні я — бездоганний, холоднокровний науковий співробітник.

Але під цим панциром спокою мій розум палає від гарячкових, відчайдушних думок.

Як? Як мені переконати його не звільняти мене?

Усі мої вчорашні плани помсти, вся ця крижана рішучість і гордість розсипаються на порох перед загрозою опинитися на вулиці без даху над головою та без кристалів для Ейдена. Гордість не нагодує мого сина. Гордість не збереже його живим і здатним ходити. Мені плювати на власну гідність, якщо на кону стоїть життя моєї дитини. Я готова переступити через себе, розтоптати залишки своєї гордості, благати, плакати в ногах — робити все, що завгодно.

Але як пробитися до нього? Як змусити Аспена вислухати мене, коли він заблокував усі двері й дивиться на мене лише як на порожнє місце?

Я зачиняю останню папку й передаю її військовому. Мені потрібен план. Мені потрібно знайти спосіб зустрітися з ним віч-на-віч до того, як завтра вранці нас викинуть на вулицю.