11 Зіткнення

Шепіт у залі миттєво вщухає, поступаючись місцем глухій, мертвій тиші.

Важкі подвійні двері розчиняються навстіж, і до конференц-залу входить він.

Аспен.

Час навколо мене ніби сповільнює свій хід, відсікаючи всі звуки й залишаючи тільки важкий, ритмічний тупіт його бойових чобіт. На ньому темно-бронзова броня з родової сталі, посічена свіжими подряпинами й вкрита кіптявою рубежів. Поверх обладунків накинуто темний плащ з хутром. Його волосся ледь відросло, риси обличчя стали ще гострішими, а аура вищого перевертня нависає над присутніми так важко, що дехто з молодих лаборантів інстинктивно опускає очі до долівки.

Він крокує до чільної частини столу, не дивлячись ні на кого особисто. Його погляд — це холодний меч, розрахований лише на стратегічну оцінку обстановки.

— Панове, — його голос, низький, бархатистий і звикливий наказувати, розтинає повітря, немов лезо. — Мій час обмежений. Переродні прорвали східний вал і рухаються до передмістя. Жодна зі стандартних медичних матриць чи польових еліксирів не тримає магічну отруту цих тварин. Армії потрібні потужності «Етернуму». Усі ваші лабораторії, усі запаси біорезонансних кристалів і всі наукові розробки від цієї хвилини переходять під прямий контроль командування Двору Золотого Дуба.

Він продовжує говорити про мобілізаційні суми, про нові лінії постачання, про термінову переорієнтацію розробок на бойову медицину... Але я майже не чую слів.

Я задихаюся.

Повітря в легенях перетворюється на розпечений свинцевий пил. Я пожираю його поглядом, не в змозі відвести очей, і відчуваю, як усередині мене розривається на шматки щось прадавнє, глибоке й болісне. Шість років життя. Шість років, коли цей чоловік був моїм усім — моїм захистом, моїм коханням, моїм диханням.

Усеться в мені вирує диким, роздираючим коктейлем: пекуча, непримиренна ненависть за його зраду, за те, як він спалив мій лазарет, як підписав папери про розлучення, як кинув мене на поприще бідності й назвав нашого сина «бракованим щеням»... І поруч із цим — жахливий, ганебний фантомний біль за тим, як ці самі руки колись торкалися моїх плечей. Як цей голос пошепки називав мене своєю.

Моє серце билося в ребра так шалено, що мені здавалося, ніби цей стук чути на весь зал. Я чекаю... Боги, я несвідомо чекаю, що його погляд ковзне по натовпу цивільних вчених, зачепиться за мене, і він застигне. Що він впізнає мене в цьому білосніжному, бездоганно випрасуваному фартуху головного наукового експерта, з високо піднятою головою й гарячими очима.

Але Аспен дивиться крізь нас.

Для нього ми — просто ресурс. Просто безликі гвинтики великої техномагічної машини, яка має закрити прорив на рубежі. Його погляд ковзає поверх моєї голови, затримуючись на професорі Еріку та кресленнях. Він не дивиться мені в очі. Він просто не помічає мене в цьому натовпі. Я для нього — тінь минулого, якої більше не існує.

І це байдуже невпізнання розрізає мене глибше, ніж будь-який відкрий гнів.

Я повільно, зціпивши зуби до крохкання, випрямляю спину. Руки міцніше стискають папку із золотим тисненням «Етернуму». Вогонь у моїх грудях, який, здавалося, згас, спалахує з новою, сліпучою силою.

Ноги здаються важкими, наче вилитими зі свинцю, коли я крокую довгим коридором до кабінету директора. Після завершення загальної наради секретар професора Еріка підійшов до мене з блідим, винуватим обличчям і шепотом переказав прохання: негайно піднятися на верхній поверх.

Я впевнена, що йдеться про терміновий перерозподіл біорезонансних ресурсів для військових потреб. Я стискаю в руках шкіряну папку з розрахунками, подумки вибудовуючи чіткий, професійний план розмови. Я — головний науковий експерт «Етернуму». Мої знання неповторні. Мені треба триматися холодно, діловіто й виважено.

Я стукаю в масивні дубові двері й, не чекаючи відповіді, рішуче штовхаю їх усередину.

— Професоре Ерік, я зібрала всі останні підсумки по кристалах...

Слова застрягають у мене в горлі.

У широкому шкіряному кріслі керівника сидить не сивий, згорблений Ерік. Там сидить Аспен.

Він скинув важкі броньовані наплічники, залишившись у темному військовому камзолі з родової тканини. Його довгі пальці з родинним перснем фон Дуків спокійно лежать на полірованій поверхні столу, а перед ним розкладені мої особисті звіти й особові справи працівників лабораторії. У кабінеті панує важка, задушлива тиша, просочена його гнітючою перевертнячою аурою.

Коли двері зачиняються за моєю спиною, Аспен повільно підводить голову.

Його темні, крижані очі впиваються в моє обличчя. Жоден мускул на його гострому, суворому обличчі не здригається. У цьому погляді немає ані здивування, ані гніву, ані болю. Лише абсолютний, нищівний, презирливий холод.

Він знав. Він знав, хто ховається під ім'ям «майстра Селін», ще до того, як скликав цю нараду.

Усередині мене все стискається в крижаний вузол. Серце казиться в грудях, готова вистрибнути, але я зусиллям волі змушую себе випрямити спину. Я більше не та зламана, вагітна дівчина, яка ридала в брудній мансарді. Я не дозволю йому побачити мою слабкість.

— Герцогу фон Дук, — мій голос звучить рівно, хоч кожен склад випікає гортань. — Я чекала побачити тут директора Еріка.

Аспен не поспішає відповідати. Він повільно закриває папку з моїм прізвищем, піднімається з крісла і робить кілька кроків до вікна, за якими вирує похмуре місто. Його висока, кремезна постать перекриває денне світло, кидаючи довгу тінь на підлогу.

— Професор Ерік зараз зайнятий передачею військових складів моїм офіцерам, — його голос лунає сухо, байдуже, наче він обговорює поставку звичайного фуражу. — А я переглядаю списки ключового персоналу, від якого залежить виконання державного контракту.

Він повільно повертається до мене. Його погляд ковзає по моєму білому фартуху, по затиснутим у руках паперах, зупиняючись на моїх очах.

— Ти досягла успіху, Селін, — у його тонких губах вигинається ледь помітна, отруйна посмішка. — Очистила ім'я, влаштувалася в провідну корпорацію, вдаєш із себе незамінну цілительку. Думала, що спрячешся за стінами «Етернуму» й будеш грати в наукові ігри, поки мій Двір спливає кров'ю?