1 Неприємне відкриття

Скляна призма аналізатора в моїх пальцях затремтіла, коли екіпаж підстрибнув на нерівній бруківці. За вікном у вечірньому тумані столиці Двору Золотого Дуба пропливали знайомі силуети багатих особняків.

— Ваша світлість, нам сюди, — тихо мовила Еллі, моя помічниця, вказуючи на масивні чавунні ворота з родовим гербом у вигляді сплетених гілок.

Маєток віконтеси де Морней зустрів нас тишею, яка здавалася майже задушливою. Тут не пахло ліками чи свіжою чистотою, як у моєму лазареті — лише важкими, солодкуватими духами з нотками жасмину та гарячим дитячим подом.

— Швидше, — навіть не привітавшись, просичала господарка маєтку, зустрівши мене на верхівці мармурових сходів.

Віконтеса була сліпучо красивою: вишукана шовкова сукня з глибоким вирізом, темно-каштанове волосся, покладене в складну зачіску, і очі — холодні, зелені, сповнені зверхності. Вона оглянула мій строгий темний плащ і медичний саквояж із ледь помітною огидою. Для неї я була просто найманою цілителькою, яку викликали врятувати дітей серед ночі. Вона й гадки не мала, що перед нею стоїть герцогиня Селін фон Дук.

— Артефакти домашньої терапії не збивають температуру, — швидким кроком ведучи мене до дитячої спальні, карбувала вона. — Якщо ваші техномагічні прилади не допоможуть, ви за це відповісте.

Я не стала відповідати. За роки практики в лазареті я звикла до пихи аристократів, які вважали, що гроші та вища звірина кров роблять їх недоторканними.

У дитячій спальні панувала лихоманка. На широкому ліжку під мереживними ковдрами кашляли й марили дві дівчинки. Старшій було на вигляд роки три, молодшій — не більше двох.

— Тихо-тихо, маленька... — я опустилася на край ліжка й приклала долоню до чола молодшої дівчинки.

Мій цілительський дар — крихітний, майже невидимий порівняно з могою мого чоловіка, герцога Аспена — відгукнувся м'яким поштовхом. Я клацнула латунним тумблером на кришталевому сканері. Блакитне сяйво огорнуло дитяче тіло, висвічуючи магічні канали. Справді, класичний конфлікт ядра: первісна звірина суть починала пробуджуватися в їхній крові занадто рано, випалюючи дитячі судини.

Я нахилилася ближче, готуючи інжектор із заспокійливим сиропом, і в цей момент дівчинка розплющила очі.

Повітря вибухнуло в моїх легенях.

У неї були дивовижні очі. Не карі, не жовті — глибокі, золотисто-бурштинові, з рідкісними темними прожилками довкола зіниці. Очі, які я бачила щоранку на сусідній подушці впродовж останніх шести років.

Я різко перевела погляд на старшу дівчинку. Вона повернула голівку. Ті ж самі бурштинові очі. Та ж лінія брів, трохи піднята біля скронь. І ледве помітна, акуратна ямочка на підборідді.

Пальці на інжекторі зведев'яніли.

«Це випадковість, — пронесся в голові божевільний, рятівний шепіт. — У світі сотні людей із бурштиновими очима. Це просто збіг...»

— Мені потрібна анамнез батька, — мій голос прозвучав сухо, майже механічно, поки я змушувала свої руки стабілізувати магічні потоки дитини. — Спадковість звіриної форми грає ключову роль у таких нападах. Хто їхній батько? Який у нього звір?

Віконтеса біля вікна склала руки на грудях. На її губах розквітла самовдоволена, отруйна посмішка. Вона торкнулася діамантового кулона на шиї — кулона у формі дубового листка з золотим на напиленням.

— Батько моїх доньок — людина надто високого стану, щоб його ім’я вимовляли звичайні лікарі, — карбуючи кожне слово, відповіла вона. — Але мої дівчата несуть найчистішу кров Двору Золотого Дуба. Вони — доньки самого герцога Аспена.

Світ навколо мене зупинився. Звук гудіння техномагічного сканера перетворився на ультразвуковий дзвін у вухах.

— Аспена?.. — перепитала я, і це слово далося мені з присмаком заліза на язиці.

— саме так, — віконтеса підійшла ближче, радіючи можливості похвалитися. — Звісно, офіційно це таємниця. У нього є ця... безплідна людська дружина, яка не здатна дати йому спадкоємців зі звіриною кров’ю. Аспен змушений тримати її при собі лише через давні обіцянки та академічні спогади. Але мої донечки — його справжня гордість. Він відвідує нас щотижня.

«Безплідна людська дружина». «Змушений тримати через обіцянки».

Перед очима пролетіли сотні вечорів. Його ніжні поцілунки у моє чоло. Його слова про те, що відсутність у мене вовчиці — це дрібниця, бо він кохає мій розум і мою душу. Його «засідання Ради Двору», з яких він повертався пізно вночі, пахнучи дорожнім пилом і... цими солодкуватими духами з жасмином.

Два роки. Три роки. Дві різні дівчинки, два різні віки. Це не було миттєвою помилкою. Це було свідомим, довготривалим життям на дві сім'ї.

Він зраджував мені тоді, коли власноруч допомагав мені відкривати мій лазарет. Коли переконував мене, що я — єдина жінка в його житті. Уся моя свобода, моя емансипація, мій «щасливий шлюб» виявилися лише зручною ширмою, золотою кліткою, поки він будував справжню сім’ю на боці.

Я не закричала. Не розплакалася. Всередині мене щось тихо й безповоротно клацнуло, наче зламався внутрішній стержень. Біль був настільки сильним, що перетворився на крижану байдужість. Мені просто потрібно було виконати роботу.

Я мовчки закінчила маніпуляцію. Впорскування. Стабілізація ядра. Світло сканера змінилося на спокійне зелене. Дівчатка заснули, їхнє дихання вирівнялося.

— Температура впаде за п'ять хвилин, — я закрила саквояж. Металева клямка клацнула гучно, як постріл.

— Чудово, — віконтеса простягнула мені кошелек із золотими монетами. — Ви впоралися, пані лікарко. Можете йти.

Я випростала спину, повільно підвела очі й подивилася їй прямо в зелені зіниці. Мій погляд був порожнім. Я не бачила в ній суперниці чи ворога. Я бачила лише ще одну частину тієї брехні, в якій я жила шість років.

— Залиште це собі, віконтесо, — спокійно сказала я. Мій голос не здригнувся, ніякої пафосної фрази. Просто відмова від монет.

Я повернулася, не чекаючи відповіді, і вийшла з кімнати. Кожен крок мармуровими сходами давався мені з неймовірними зусиллями. Мені здавалося, що я розсипаюся на тисячі дрібних уламків. Але я трималася. Я мала вийти з цього будинку гідно. Не показати жодної слабкості, жодного болю.