7 Життя на волі

Минає сім місяців. Сім довгих місяців виживання в тіні, страху та постійного виснаження.

Я ховаюся в крихітній, напівтемній мансарді на самісінькій околиці портового району, куди не зазирають ані гвардійці Двору, ані посіпаки Ради. Про офіційну роботу цілителькою не може бути й мови — моє ім'я в розшуку, а будь-яка спроба застосувати складні магічні протоколи чи лікувальні кристали миттєво приверне увагу. Тому я влаштувалася прибиральницею в заштатну аптеку. Щодня я драю підлоги, сортую коріння й витираю пил із полиць, заробляючи сущі копійки, яких ледь вистачає на оплату крихітного кута та шматок черствого хліба.

Але найстрашніше — не бідність і не страх бути спійманою. Найстрашніше живе всередині мене.

Виносити дитину вищого перевертня жінці з людською природою та без магічного дару — це повільний, непомітний смертний вирок. Моє тіло не пристосоване для того, щоб живити вовчу іскру. Малюк росте, висмоктуючи з мене всі соки, кожну краплю енергії, кожну унцію життєвої сили. Я худну так сильно, що під шкірою гостро виступають кістки, а обличчя здається мертвецьки блідим, з глибокими тінями під очима.

Тільки тепер, у цій холодній мансарді, до мене з жахливим усвідомленням доходить те, чого так панічно боявся Аспен, коли погрожував мені в тому кабінеті. Він знав. Здається, він знав або здогадувався, що людський організм не витримає цієї вагітності. Дитина не вбиває мене навмисно — вона просто хоче жити, але її природа занадто потужна для моєї крихкої оболонки. Вона випиває мене до дна. 

Я економлю на всьому, купуючи найдешевші мікстури та намагаючись підтримати себе хоч якось, але сили залишають мене з кожним днем.

Єдиною людиною, яка підтримує зі мною зв’язок, залишається Лаума. Вона регулярно заходить до моєї комірчини, приносячи трохи свіжих овочів, згущене молоко чи хліб, і розповідає останні новини великого світу, від якого я відрізана. Я так вдячна їй за цю турботу, за те, що вона не відвернулася попри весь цей жах із розшуком і моїм клеймом «палійки».

Осінній вечір видається особливо холодним. У мансарді свистить вітер, а я сиджу за столом, загонута в потертий вовняний плед, і намагаюся випити трохи теплого відвару, який принесла Лаума. Живіт уже помітно округлився, але під тонкою сукнею видно лише виснажене, прозоре тіло.

Лаума мовчки розливає гарячу воду в горнятка, коли з вулиці, з головної дороги, що веде до торгового кварталу, доноситься дзенькіт мідних труб і гучні, урочисті крики глашатаїв.

Ми завмираємо. Громадські вісники зазвичай оголошують укази Ради або важливі новини правлячих сімей.

— Що це там? — тихо шепочу я, відчуваючи, як у грудях тривожно стискається серце.

Лаума визирає у вузьке віконце, що виходить на вулицю, і на секунду замовкає. Її обличчя дивно блідне, а потім вона повільно повертається до мене.

— Слухай, Селін... краще тобі цього не чути... — починає вона з фальшивим співчуттям.

— Кажи, Лаумо, — вимагаю я, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

— Щойно зачитали офіційний маніфест від Ради Двору Золотого Дуба... — Лаума опускає очі. — Аспен... герцог фон Дук... сьогодні офіційно заручився. Його новою обраницею стала законна спадкоємиця сусіднього Двору Осики — чистокровна, могутня вовчиця з бездоганним родоводом. Вони готують весілля на початку зими.

Світ навколо мене різко згортається в одну чорну, дзвінку крапку.

Заручився.

Він не просто відпустив мене через папери, які принесла Ванга. Він пішов далі. Він офіційно зайняв своє місце серед їхнього вищого світу, обравши «правильну» пару, забувши про мене, про все наше минуле, про все, що між нами було. Для нього я остаточно стала перегорнутою й спаленою сторінкою.

Усередині мене — там, де жило крихітне серце дитини — раптово спалахує дикий, нестерпний спалах пекучого болю. Немов тонкий крижаний меч пронизує живіт наскрізь.

Я різко кидаю горнятко на підлогу — воно розбивається на десятки черепків, а гарячий чай розливається темною плямою.

— Селін! Що з тобою?! — Лаума кидається до мене, перелякано хапаючи за плечі.

Але я вже нічого не чую. Мене скручує такий дикий, нелюдський спазм, від якого перехоплює дихання. Організм, виснажений до краю, отруєний токсикозом і зламаний шокуючою звісткою, зривається в провалля. Тепла, липка ріка зривається по ногах униз.

Ні. Рано. Ще принаймні два місяці!

— Лаума... — мій голос зривається на крик, повний відчаю й жаху, коли нова хвиля переймів скручує мене в дугу. — Води... Зірвало води... Пологи... Вони починаються зараз!

Якщо вам подобається книга - поставте лайк книзі. Мені дуже важливий ваш фідбек))