8 Остання надія

Повернення до холодного, вогкого підвалу після візиту до професора Еріка здається зануренням у безповітряний простір. Я сиджу на краєчку хисткого ліжка, притискаючи до грудей Ейдена. Він спить — занадто тихо, занадто нерухомо. Його крошечні ручки крижані, а на блідій шкірі просвічується синява.

Дві тисячі золотих кронів. Ціна життя мого сина. Для прибиральниці з аптеки це не просто непідйомна сума — це інша галактика, до якої мені ніколи не дістатися.

Коли ввечері в двері тихо стукає Лаума, я навіть не витираю сліз, що застрягли в моїх віях. Я просто зламана. Звиваючись від виснаження й відчаю, я розгортаю перед нею весь свій біль, розповідаючи про жахливий діагноз професора.

Лаума слухає мовчки, витягаючи з кошика привезену хлібину й кринку молока. На її обличчі з'являється вираз глибокого, майже болісного жалю.

— Боги мої, Селін... — шепоче вона, сідаючи поруч і бережно торкаючись ковдр малюка. — Де ж узяти такі гроші? Це ж статки цілого купецького роду! Чорний ринок за таке роздягне до нитки й усе одно обдурить...

Я дивлюся на бліде обличчя Ейдена, і в моїй голові, крізь туман розпачу, раптом виринає єдина, дика, божевільна думка. Думка, від якої все всередині перевертається й заходиться пекучим соромом.

— Є той, у кого ці гроші є, — тихо, майже беззвучно мовлю я.

Лаума завмирає. Вона повільно підводить на мене очі: — Про кого ти?..

— Аспен, — це ім'я випікає мені губи, наче розпечене залізо. — Він батько Ейдена. У його жилах тече кров герцогів фон Дук.

— Селін, ти з глузду з'їхала?! — Лаума підхоплюється на ноги, сплескуючи руками. — Ти забула, що він зробив?! Він спалив твій лазарет! Він оголосив тебе злодійкою й палійкою! Він заручився з іншою! Якщо ти наблизишся до нього, він просто відбере в тебе дитину, а тебе закриє в темниці до кінця днів!

— Мені байдуже, що він зробить зі мною! — я теж підводжуся, хоч ноги й тремтять від слабості. У моєму голосі вперше за довгі місяці з'являється не сльози, а роздираюча, материнська лють. — Нехай закриє! Нехай кине в каземати! Але він не дасть померти власному спадкоємцю! Дитина не винна в нашій війні! Ейден ні в чому не винен! Це я... це я була дурною, наївною гордячкою, яка думала, що зможе втекти й упоратися сама! Це моя провина! Мій гонор трощить життя моєму синові!

Я затуляю обличчя обпеченими долонями, важко, ридма ковтаючи повітря. Увесь мій гордий порив, усе моє бажання бути незалежною, весь мій бунт проти вищого світу перевертнів розбивається на попіл перед крихітним, згасаючим тільцем моєї дитини. Я готова розчавити власну гідність, впасти на коліна, розмазати себе по бруківці перед Аспеном — аби тільки він дав гроші на артефакти. Аби тільки Ейден жив.

— Це зламає тебе назавжди, Селін, — кволо, майже невпевнено мовить Лаума. Вона робить крок до мене, її голос лунає тихіше, ніби вона вагається. — Ти ж розумієш... він не пробачить тобі втечі. Він принизить тебе.

— Нехай принижує, — я витираю сльози тильним боком долоні й дивлюся Лаумі прямо в очі. — Мені плювати на свою гордість. Якщо мені треба стати жебрачкою на його порозі — я стану. Лаумо... благаю тебе. Ти єдина, хто має доступ до вищих кварталів. Передай йому листа.

Лаума довго дивиться на мене. У її очах проскакує дивна, складна гама емоцій — від подиву до якогось розрахунку, який вона швидко приховує під маскою сумніву.

— Ти впевнена? — знову кволо запитує вона. — Зворотного шляху не буде.

— Передай йому, — повторюю я й підбігаю до кухонного столика.

Тремтячими пальцями я хапаю огризок олівця та клаптик брудного паперу, у який був загорнутий хліб. Мені не потрібні вишукані формулювання. Я не пишу про свої образи, не згадую про підпал лазарету й його нову наречену.

Я пишу лише кілька коротких, розпачливих рядків:

«Аспен. У мене народився твій син. Його звати Ейден. Він помирає через магічний резонанс, йому потрібні стабілізуючі артефакти, на які в мене немає грошей. Мені не потрібні твої багатства чи твій титул. Покарай мене як завгодно, зачини в темниці, але врятуй свого сина. Я чекатиму відповіді. Селін.»

Я згортаю клаптик удвоє й простягаю його Лаумі. Вона повільно бере папір, важко зітхає й нарешті киває:

— Добре. Я знайду спосіб передати це в замок фон Дуків. Але боги свідки, Селін... я боюся того, що станеться далі.