10.1

Ілюзія «ідеального життя» розбивається щоранку о шостій: рожеве марево безтурботності швидко змивається холодною водою з фаянсового умивальника.

Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі — глибокі тіні під очима, запалі щоки, бліда шкіра. Сімнадцять годин на добу. Саме стільки я віддаю «Етернуму», щоб утриматися на своїй посаді, довести перевертням-техномагам, що людська жінка може очолювати провідний відділ біорезонансу, і — найголовніше — оплачувати життя свого сина.

Професор Ерік виділив нам службову квартиру неподалік від лабораторій корпорації. Суха, чиста, з високими стелями та важкими дубовими дверима — але це не мій дім. Це просто золота клітка, з якої мене викинуть наступного ж дня, якщо я знижу планку чи схиблю хоча б в одному розрахунку.

Я тихо прослизаю до дитячої. Ейден ще спить. На його крихітних зап’ястях і навколо ліжечка тихо пульсують тьмяно-блакитним світлом кришталеві сегменти стаціонарної матриці заземлення.

Спасенна магія? Ні, це безперервна, немилосердна фінансова кабала.

Прибравши матрицю, ми не врятували його повністю — ми лише взяли його хворобу під жорсткий контроль. Тіло Ейдена росте, його вовче джерело міцнішає, і матриця потребує постійного живлення рідкісними енергетичними кристалами високої чистоти. Один такий кристал вигоряє за два тижні. Якщо я перестану живити матрицю, Ейден не помре відразу — його вовча сила просто безповоротно випалить нервову систему, зробивши трирічного малюка вічним калікою з недієздатним тілом і зламаним розумом. І так триватиме щонайменше до його десятиліття, поки формування магічного ядра не завершиться.

Я мушу працювати. Без зупину. Без права на хворобу чи слабкість.

Поцілувавши сина в теплий лоб і залишивши вказівки няні, яку доводиться наймати за шалені гроші, я виходжу в сирий ранковий туман.

Будівля «Етернуму» зустрічає мене звичним гулом вентиляційних шахт, виском шліфувальних верстатів і важким металевим запахом озону та розпеченого кришталю. Я піднімаюся на свій поверх, де в коридорах уже метушаться лаборанти.

— Майстер Селін! Доброго ранку. Ви знову прийшли раніше за свою зміну, — біля кавового техномагічного диспенсера мене перестріває Елдан, мій провідний асистент і колега-алхімік.

Він простягає мені товстостінне керамічне горнятко, від якого пашить міцним, гіркувато-пряним бадьорячим відваром з гірських трав — єдиним, що тримає нас на ногах під час сімнадцятигодинних робочих марафонів.

— Дякую, Елдане, — я роблю жадібний ковток, відчуваючи, як терпкий окріп обпікає язик і розганяє важке солідарне виснаження в скронях. — Що по третій лінії матриць?

— Усе за графіком. Серія захисних еліксирів для цивільних лікарень готова, висновок експертизи на вашому столі. Резонансні кристали для дитячої лінії проходять фінальне калібрування, — Елдан посміхається, спираючись на стійку. — Взагалі, сьогодні дивно спокійний день. Жодних екстрених викликів від Ради, жодних бракованих партій. Може, хоч сьогодні ви підете додому раніше дев'ятої вечора?

— Подивимося, — сухо відповідаю я, хоч сама розумію, що це ілюзія.

Я заходжу до свого кабінету, знімаю верхній плащ і вдягаю білосніжний робочий фартух з емблемою корпорації. На столі — стоси креслень, розрахунки магічних коливань, аналізи проб і кошториси на закупівлю тих самих дріб'язково-дорогих кристалів живлення для матриць.

День закручується у звичній, монотонній рутині. Перевірка калібрування магічних лінз у секторі «Б», звірка підписів у звітних відомостях, контроль температури плавлення кришталевих ниток для медичних джгутів. Мій мозок працює як годинниковий механізм: число, формула, перевірка, підпис. Я звіряю кожну цифру тричі. У моїй роботі помилка коштує чийогось життя, а для мене особисто — втрати контракту й майбутнього моєї дитини.

До обіду все йде ідеально. Робочий ритм заколисує, розсіюючи вічну тривогу. Здається, що світ нарешті знайшов свою хистку, але зрозумілу рівновагу. Звичайний, напружений, але контрольований будній день.

Ніщо не передвіщає лиха.

Аж поки о другій годині дня важкі дубові двері моєї лабораторії не розчиняються без стуку, і на порозі не з'являється особистий секретар професора Еріка — блідий як полотно, з тремтячим сувоєм у руках.

Секретар професора Еріка навіть не намагається випрямити спину. Його пальці так міцно впиваються в білий сувій, що цупкий папір загрозливо тріщить.

— Майстер Селін... — його голос здавлюється до шепоту, який ледь пробивається крізь монотонний гул лабораторії. — Негайно. Усіх керівників провідних відділів викликають до головного конференц-залу на екстрену нараду.

Я повільно відкладаю магічне перо. Втома, яка ще хвилину тому важко тиснула на плечі, миттєво випаровується, поступаючись місцем холодній, зібраній тривозі.

— Що сталося, Томасе? Перевірка з Гільдії? Помилка в документації постачальників? — запитую я, швидко згортаючи розкладені на столі відомості.

— Наказують узяти всі останні зводки, — він уникає мого погляду, занепокоєно озираючись на двері. — По випуску бойових стимуляторів, захисних матриць першого рівня та аналітики накопичених резервів. Швидше, майстер. Вони чекають.

Я не розпитую далі. Рухи стають механічними, доведеними до автоматизму: я формую папку, підхоплюю під пахву найновіші графіки калібрування кристалів та витяги зі звітів біорезонансу.

Вийшовши в головний коридор третього поверху, я одразу відчуваю, як змінилося повітря в «Етернумі». Звичний робочий ритм зламано. Повз мене пробігають лаборанти з переляканими очима, біля кабінету алхімічного синтезу купчаться старші інженери. Серед керівників відділів панує справжній мандраж.

Елдан, який зазвичай жартує навіть під час перевірок Гільдії, зараз стоїть біля колони, нервово поправляючи комір і гарячково гортаючи свої папери.Його пальці дрібно тремтять.

— Селін... — вихоплює він мене з натовпу, притискаючи лікоть. — Ти знаєш, хто там? Навіщо нас зібрали?