9 Сама проти світу

Лаума тримає мене за плечі, її гарячі пальці намагаються мене струсонути, але я відчуваю її дотик ніби крізь товщу води.

— Селін, послухай мене, благаю... — схлипує вона, притискаючи мою голову до своїх грудей. — Мені так соромно. Мені так незручно перед тобою... Я ж бачу, як ти гинеш тут. Після смерті тієї старої тітки мені дісталася спадщина, мій кабінет травниці приносить непоганий дохід, я розбагатіла ні за що ні про що, а ти... ти тут помираєш із голоду разом із дитиною!

Вона швидко витирає сльози та зазирає мені в очі, у її погляді світиться справжній, майже болісний відчай за мене: — У мене є заощадження. Не кілька тисяч золотих, звісно, але значна частина суми назбирається! Я продам свої сережки з топазами, позичу в купців, зроблю що завгодно... Я допоможу тобі купити ці артефакти для Ейдена! Ти не одна, Селін!

Її слова падають на мене, як краплі води на розпечене залізо. Але вони вже не можуть зігріти.

Усередині мене — там, де ще вчора жевріла хоч якась крихітна надія на справедливість, на здоровий глузд, на крихту батьківського милосердя від чоловіка, якому я віддала найкращі роки, — щось остаточно й болісно обривається.

Я відчуваю, як у грудях спалахує дикий, сухий, випалюючий вогонь. Він не приносить тепла. Він випалює всі залишки моїх ілюзій, усю мою слабкість, усю ту дурну, наївну віру в те, що світ буває справедливим до тих, хто не має влади чи родоводу. Останній крихітний огірок надії на Аспена згоряє в цьому вогні дотла, перетворюючись на мертвий, сірий попіл.

Він не просто відмовився. Він витер об нас ноги й назвав власного помираючого сина бракованим щеням.

І в цьому новому, крижаному й жорстокому світі, який випалив у мені всю м'якість, більше немає місця для сліз.

Я повільно відсуваюся від Лауми. Мої руки перестають тремтіти. Усередині формується якась дивна, кам'яна порожнеча, поверх якої лягає залізна, незламна рішучість.

— Ні, Лаумо, — мій голос звучить абсолютно рівно, сухо й холодно, дивуючи навіть мене саму. Я витираю сльози з обличчя тильним боком долоні й підводжуся з підлоги. — Чужих грошей мені не треба. І твоєї жертви я не прийму.

— Але ж Ейден... — Лаума жахається, дивлячись на мій різкий перехід від істерики до крижаного спокою. — Ти ж чула професора! Без артефактів він...

— Я знаю, що йому потрібно, — перериваю її я, підходячи до дитячого ліжечка й дивлячись на бліде, майже недихаюче личко сина.

Я більше не сподіваюся на милосердя герцога. Я не чекатиму подачок від чужих людей. Якщо Двір Золотого Дуба хоче нашої смерті — ми виживемо всупереч усьому. Я сама знайду ці гроші. Я перевержу весь світ, продам власну душу на чорному ринку, знайду нелегальні замовлення, зроблю що завгодно, але моя дитина житиме.

Вогонь у моїх грудях згас, залишивши по собі лише сталь. Аспен зробив свій вибір

Сили, які прокинулися в мені після того спалаху розпачу, не мають нічого спільного зі звичним людським відчаєм. Це холодна, розрахункова жорстокість людини, якій більше нічого втрачати. Якщо Аспен вирішив знищити нас, я почну бити у відповідь туди, де це болітиме найбільше — у самісіньке серце їхнього лицемірного роду.

Я не збираюся більше ховатися і тремтіти від кожного шороху.

Я залишаю Ейдена під наглядом Лауми, яка все ще тривожно крутиться біля мого ліжка, намагаючись запропонувати хоч якусь підтримку. Я сухо дякую їй, накидаю на плечі старий плащ і вирушаю на пошуки контрабандиста, який колись обіцяв передати моє повідомлення наближеним до роду фон Дуків. Мені не потрібен сам герцог. Мені потрібна його невістка. Та сама Ванга, яка свого часу разом з Ангердом витягла мене з лап гвардії не з великої любові до мене, а заради власного спокою та репутації.

Через три години записка із зашифрованими погрозами вже лежить у руках тієї, хто так ретельно намагався замести всі сліди нашої змови.

Ми зустрічаємося в тіні напівзруйнованої альтанки на старому цвинтарі на околиці міста — у місці, де ніхто й ніколи не шукатиме колишню герцогиню та представницю правлячої верхівки.

Ванга з'являється вчасно. Вона закутана в розкішний хутровий плащ, її обличчя приховане глибоким каптуром, але навіть у темряві я бачу, як казяться її зверхні очі. Вона явно розлючена тим, що я наважилася її тривожити.

— Ти з глузду з'їхала, дівчисько? — шипить вона, ледве стримуючи лють і перевертнячу натуру. — Як ти сміла вимагати зустрічі? Якщо про це дізнається Аспен або мій чоловік...

— Мені байдуже, хто про це дізнається, Ванго, — перебиваю я її тихим, але крижаним голосом, що змушує її замовкнути на півслові. Я роблю крок до неї, не боячись ані її аури, ані її статусу. — Слухай мене уважно і запам'ятовуй кожне слово, бо повторювати я не буду.

Вона хмуриться, оговтуючись від мого зухвальства.

— Твій улюблений дівер щойно відмовився від власної дитини і залишив мене у злиднях, продовжуючи тримати в офіційному розшуку як палійку та злодійку, — продовжую я, дивлячись їй просто в очі. — Мені більше немає чого втрачати. Але тобі є що втрачати, дорогенька.

Я роблю ще одну паузу, даючи їй час переварити почуте.

— Я хочу, щоб усі звинувачення проти мене були зняті. Повністю. Щоб ордери на розшук зникли з усіх архіпів гвардії, а моє ім'я було очищене від брехні про пожежу й крадіжку. У тебе є три дні.

Ванга сміється — коротко, отруйно і зневажливо. — Здуріла? Як ти собі це уявляєш? Аспен особисто затвердив ордер! Якщо я почну колупати цю справу, він одразу зрозуміє...

— От саме тому ти зробиш це так тихо, щоб він нічого не помітив, — різко обриваю її я. — А якщо ти відмовишся... якщо за три дні я не побачу скасування ордерів... я піду прямо до Аспена. І розповім йому всю правду. Розкажу, хто саме організував мою втечу в день пожежі. Розкажу, як його улюблений брат Ангерд і ти, його вірна дружина, влаштували все це за його спиною, вивезли мене в маєток і прикривали мене, поки він рвав живці на рубежах. Як вам така сімейна драма, Ванго? Як думаєш, що він зробить із вашим шлюбом, коли дізнається, що ви зрадили його заради власних інтересів?