6 Іскра нового життя

Тиша маєтку на околиці столиці не милує, а задушує. Будинок ховається в глибині напівдикого парку, де старі в’язи майже затуляють синє небо, а шерхіт сухого листя під вікнами нагадує чийсь застережливий шепіт. Мені здається, що дні тут втратили свою звичну плинність і перетворилися на сірий, тягучий кисіль.

Перші дні я просто чекаю. Покоївка, яку прислала Ванга, потайки привезла мої небагаті речі, перев'язані мотузкою: кілька повсякденних суконь, запасні стрічки, робочий фартух цілительки та засушені збори трав. Жодних розпитань, жодних відповідей. Мене залишили сам на сам із невизначеністю та чотирма стінами.

Тиждень. Цілий тиждень я не виходжу за межу маєтку, щовечора здригаючись від кожного звуку кінських копит за парканом. Я чекаю бодай якоїсь звістки про підписані папери про розлучення. Звістки про те, що Аспен повернувся з рубежів, що Ангерд із Вангою виконали свою обіцянку й витягли мене з цього пекла, віддавши бажану свободу. Але вулиця мовчить.

А на восьмий день я прокидаюся з дивним, майже невагомим відчуттям усередині.

Я сідаю на ліжку й прикладаю тремтячу долоню до нижньої частини живота. Зовні нічого не змінилося — тіло залишається струнким і звичним. Але я цілителька. Моя магія завжди працює тонко, на рівні найменших коливань життєвих потоків. Я заплющую очі й спрямовую крихітний промінь власної сили всередину, слухаючи пульсацію крові.

І поруч зі своїм звичним ритмом я відчуваю ще один. Зірковий, ледь помітний спалах нової іскри. Задовго до того, як про це могло б підказати тіло чи затримка, магія безпомилково дає відповідь: усередині мене зародилося життя. Дитина Аспена.

Від несподіванки й страху в роті миттєво пересихає. Дитина від чоловіка, який підпалив мій лазарет, вбив мого пацієнта й від якого я так відчайдушно намагаюся втекти. Це відчуття стає для мене справжнім жахом.

Щоб не збожеволіти від думок і задухи, я вирішую вийти в місто. Продукти закінчуються, а залишатися в цій золотій клітці більше немає сил. Я вдягаю найпростіший плащ з глибоким каптуром і прямую до невеликої бакалійної крамнички на перетині торгових вуличок, де завжди людно й можна загубитися в натовпі.

Крамничка пахне свіжовипеченим хлібом, сушеним чебрецем і солоним сиром. Я роздивляюся полиці, коли якийсь перехожий зачіпає мене плечем. Я мимоволі відступаю назад, мало не збиваючи корзину.

— Ой, вибачте... — лепечу я й підводжу очі.

Перед мною стоїть Лаума.

Вона змінилася — вбрана в значно дорожчий, ніж зазвичай, плащ, а в очах бігають тривожні, гарячкові іскорки. Вона завмирає, а потім сплескує руками й хапає мене за лікоть.

— Селін?! Мерці й боги, це справді ти?! — видихає вона, силою відтягуючи мене в тінистий закуток між стелажами з крупою. — Де ти була? Про тебе ж говорить увесь лазарет, весь центр, навіть у королівському кварталі шепочуться!

— Про що ти?.. — я заніміваю, відчуваючи, як серце провалюється кудись у холодну порожнечу.

— Як про що?! — Лаума нахиляється ближче, її шепіт гаряче обпікає вухо. — Герцог повернувся з походу три дні тому! І в садибі знявся такий галас, якого місто ще не чуло. Кажуть, його дружина — тобто ти! — втекла серед ночі. Та ще й прихопила з собою сімейні дорогоцінності з родинного сейфа! Мало того, Селін... кажуть, ти перед втечею спалила власний лазарет, щоб замісти сліди! Герцог у сказі. Він подав на тебе в офіційний розшук. Ордери вже розсилають по всіх провінціях!

Кожне її слово падає на мене, наче важкі, гострі кругляки. Світ навколо починає хитатися.

— Що?.. — я захитую головою, хапаючись за край полиці, щоб не впасти. — Спалила лазарет? Сімейні дорогоцінності?! Лаума, про що ти говориш?! Я... я нічого не брала! Мене самі... мені змусили виїхати!

Лаума звужує очі, уважно вдивляючись у моє зблідле обличчя, а потім тихо запитує: — То це правда? Ти справді прихопила дорогоцінності, Селін? Зізнайся, ми ж подруги. Ти вирішила забезпечити собі життя й утекла від нього?

— Ні! Боги, Лаума, як ти можеш таке казати?! — з розпачем видихаю я, і на очах заблискують сльози. — Я не взяла жодної мідної монети! Я нічого не палила! Мої рукописи, мої настоянки в лазареті — це ж усе моє життя! Навіщо мені це нищити?!

Я дивлюся на неї з такою дитячою щирістю й болем, що вона лише важко зітхає й опускає плечі.

У цей момент у моїй голові, затуманеній шоком і страшною звісткою про розшук, геть розвіюються всі давні підозри щодо Лауми. Будь-які сумніви, які виникали раніше, просто згоряють у полум'ї цього жаху. Вона тут, поруч, єдина знайома душа в цьому чужому, ворожому світі, яка розповіла мені правду.

— Ох, бідна моя... — Лаума гладить мене по тремтячому плечі. — Вибач. Я просто слухала чутки й не знала, чому вірити. Ти ж знаєш, як у столиці вміють все перекручувати.

— Я задихаюся тут сама, Лаума, — кажу я, міцно вхопившись за її рукав, наче за рятувальний круг. — Ходімо зі мною. Будь ласка. Тут неподалік... у мене є чай. Хоч на годину. Я більше не можу мовчати, я з глузду сходжу в цій самотності.

Лаума вагається лише секунду, а потім киває: — Добре. Ходімо. Тобі треба заспокоїтися.

Ми швидко проходимо бічними вуличками до маєтку. У будинку прохолодно й тихо. Тремтячими руками я заварюю міцний чай із засушеної меліси та меду, ставлячи перед подругою глиняні чашки на старому дерев'яному столі.

Ми сідаємо одна проти одної. Я роблю ковток, але гарячий відвар не може зігріти холод, що оселився всередині. Звинувачення в крадіжці... Розшук... Аспен, який шукає мене як злочинницю. Чому Ангерд і Ванга не зупинили його? Чому вони дозволили йому це зробити, якщо обіцяли розлучення?!

І в цій прірві відчаю я відчуваю гостру потребу поділитися тим єдиним лякаючим секретом, який зараз роздирає мене зсередини.

— Лаумо... — тихо мовляв я, опустивши очі на свої стиснуті долоні. — Це ще не все.

— Що ще? — вона припіднімає брову, зупинивши чашку біля губ.

— Я... я вагітна.