12.1

Випросивши у військового асистента коротку годинну перерву під приводом здачі службових ключів, я майже біжу до нашого будинку. Вона справді поруч — усього п'ять хвилин через затишний сквер у престижному секторі корпорації.

Кожен крок по бруківці відгукується луною в моїй голові: «Дев'ять днів. Дев'ять днів...»

Двері квартири відчиняються звуком м'якого клацання. У світлій, просторій вітальні панує тепло. За великим дубовим столом сидить Ейден разом із нянею. Перед ним розкладені яскраві картки з техномагічними рунами та буквами.

— Мамо! — хлопчик миттєво підводить свої великі, темні, так схожі на батькові очі й світлішає на обличчі.

Ейден розвивається неймовірно швидко. Попри крихке тіло, його розум — гострий, допитливий і жадібний до знань. У свої три роки він вже впевнено складає слова з літер і розпізнає найпростіші елементи магічних формул.

— Подивися, мамо! Я сьогодні вивчив п'ять нових знаків! — він радісно простягає мені намальовану літеру, але його посмішка раптово згасає, коли він заглядає мені в обличчя. Хлопчик затихає, прихиляючи голівку набік. — Мамо... ти сумна? У тебе щось болить?

Усередині мене все розривається від болю. Я падаю перед ним на коліна, обіймаю це крихітне, тепле тільце й міцно-міцно притискаю до себе, вдихаючи рідний запах дитячого мила та сухих трав.

— Ні, мій хороший, нічого не болить, — я витискаю з себе найніжнішу, найпереконливішу посмішку, м'яко погладжуючи його шовковисте волосся. — Мама просто трохи втомилася на роботі. Але все буде добре. Чуєш? Все обов'язково буде добре.

Ейден уважно дивиться на мене, дитячим чуттям відчуваючи фальш, але тихо киває й притискається своєю щокою до моєї.

Я коротко даю вказівки няні, віддаю їй решту гонорару за тиждень і, з важким серцем глянувши на сяючу матрицю в дитячій, знову виходжу в під'їзд. Мені треба повернутися в «Етернум», зібрати залишки особистих речей і вигадати, як пробитися до Аспена.

Я виходжу з під'їзду на тиху вулицю. На плечі в мене висить невелика шкіряна сумочка — там лежать мої ключі, документи, а головне... останні збереження в золотих кронах, які я зняла з рахунку, щоб виплатити няні та мати хоч якісь гроші на перші дні.

Я роблю лише кілька кроків убік арки, як раптом із тіні провулка виринає темна постать.

Усе відбувається за секунду. Різкий, болісний ривок за плече — шкіряний ремінець із тріском рветься.

— Ей! Зупинись! — кричу я, але сильний удар у груди збиває мене з ніг.

Я боляче падаю на холодну бруківку, обдираючи долоні до крові. Невідомий у брудному плащі миттєво зникає в лабіринті портових провулків, стискаючи в руках мою сумочку.

Я залишаюся сидіти на землі в порожньому провулку, задихаючись від страху й безсилля.

Жодної монети. Жодного документа. Жодного гроша на житло чи кристали. Світ навколо мене остаточно перетворюється на глухий, непроникний тупик.

Бруківка під ногами горить. Я майже не відчуваю збитих і обдертих до крові долонь. Усередині мене більше немає місця для переляку чи плачу. Гра закінчилася. Мені нічим платити за житло, у мене вкрали останні гроші, Ейдену залишилося дев'ять днів життя, а в моїх жилах замість крові вирує прозора, розпечена, небезпечна лють.

Я не дозволю йому знищити нас. Якщо треба кинутися у вогонь — я кинуся.

Я прориваюся крізь пости варти в головній будівлі «Етернуму». Гвардійці намагаються мене зупинити, але я не зважаю на їхні вигуки. Я штовхаю масивні дубові двері кабінету директора з такою силою, що вони з гучним гуркотом вдаряються об стіну.

Аспен сидить за столом. Навіть не здригнувся. Він повільно підводить свої темні, крижані очі, і в них спалахує знайоме, нищівне презирство.

— Ти забула, що тобі було сказано, Селін? — його голос лунає загрозливо низько. — Варта!

— Відполичте свою варту, Аспене! — кричу я, роблячи швидкі, рішучі кроки до його столу й спираючись на поліроване дерево збитими, закривавленими долонями. — Ви не можете мене звільнити! Ви не маєте права діяти як самодур, коли на кону стоїть виживання вашої власної армії!

Аспен повільно піднімається. Його висока, кремезна постать перекриває світло, а вовча аура пригнічує повітря в кімнаті, роблячи його важким і гарячим.

— Я можу все, — карбує він кожне слово, ступаючи до мене з-за столу. — Ти нічого не тямиш у справжній війні. Ти — людська дівчисько без вовчої сили, звичайна магічка-невдаха. Твоя цілительська практика — це дитячі забавки. Ти ненадійна. Ти зрадила мій Двір, ти втекла, ти спалила лазарет, а тепер вимагаєш довіри в стратегічній лабораторії?

— Я створювала ці матриці! — я випрямляю спину, дивлячись прямо в його темні, розпечені очі, хоч від його близькості всередині все здригається. — Жоден із ваших гарнізонних алхіміків не зможе налаштувати біорезонанс так, як це роблю я! Мої розробки — унікальні! Якщо ви прогнете мене, ваші воїни гинутимуть від отрути Переродних пачками! Ви втратите східний вал тільки через свій сліпий, недолугий гонор!

Ми стоїмо за крок один від одного. Повітря між нами тріщить від напруги. На тлі цієї запеклої, отруйної ненависті раптом спалахує дикий, фантомний спалах дикої пристрасті — спогад про те, як ці ж самі руки колись стискали моє тіло, як цей жорстокий чоловік дихав мені в шию, називаючи своєю. Від його запаху — заліза, хвої та вовчого вогню — у мене паморочиться в голові. Вона ненавидить його всією душею, але її тіло, звикле до нього за шість років, зрадницьки пам'ятає кожний дотик.

Аспен дивиться на мої тремтячі, запечені губи, і в його очах на секунду прослизає хижий, темний відблиск. Але він миттєво повертає собі маску зверхності.

— Унікальна? — у його тонких губах вигинається отруйна, зневажлива посмішка. Він нахиляється до мого обличчя так близько, що я відчуваю його гаряче дихання. — Ти занадто високо цінуєш свої брудні таланти, Селін.

— Я вимагаю залишити мені робоче місце! — мій голос зривається від розпачу й люті.