2 Розмова зі зрадником

Дорога до нашого замку здавалася нескінченно довгою. У темряві карети я дивилася на свої тремтячі пальці й мимоволі поверталася думками в минуле.

Усе наше життя було схоже на казку. Відтоді, як ми познайомилися в академії — він, гордий, палкий спадкоємець герцогського титулу, і я, сором’язлива дівчина з крихітним цілительським даром, — Аспен був моїм світом. Коли після повноліття моя внутрішня вовчиця так і не прокинулася, вищий світ шепотівся про мою «неповноцінність». Але Аспен лише міцніше стискав мою долоню. «Мені не потрібна ікласта звірина поруч, Селлі, — шепотів він мені на вухо в ніч нашої присяги. — Мені потрібна ти. Твій розум, твоє ніжне серце. Ти — моя єдина пара».

Він допоміг мені відкрити лазарет, захищав від кпинів аристократів, пишався моєю емансипацією та успіхами. Я вважала наш дім непохитною фортецею, а наш шлюб — абсолютним благословенням.

Виявляється, моя «казка» була просто зручним фасадом.

Коли екіпаж зупинився біля парадного входу, я змусила себе випростати спину. Тримати обличчя. У холі було незвично шумно, лунав сміх та брязкання кришталю.

— Ваша світлість, з поверненням, — тихо підійшов старий дворецький, беручи мій плащ. — Його світлість повернувся не один. З ним лорди з Ради Двору. Зажадали вечерю.

Я зажмурилася на секунду, здушуючи нудоту. Гості. Саме зараз.

У їдальні панувала невимушена атмосфера. Аспен сидів у чолі столу — статний, із розкішним темно-каштановим волоссям, у вишитому кафтані Двору Золотого Дуба. Коли я увійшла, його бурштинові очі — ті самі, що й у дівчаток з маєтку де Морней — тепло спалахнули.

— О, Селлі! А ми якраз чекали на тебе, — він підвівся, простягаючи до мене руку з притаманною йому грацією. — Мої панове завітали після засідання. Ти простежиш за частуванням, кохана?

Я застигла за крок від нього. Його дотик, який раніше дарував відчуття безпеки, зараз обпік, наче розпечене залізо. Я не змогла змусити себе посміхнутися у відповідь. Не змогла бути привітною, ввічливою господинею, хоч і втримала обличчя рівним та застиглим, як мармурова маска.

— Кухар уже готує, — сухо мовила я, навіть не глянувши на гостей. — Аспен. Мені потрібно з тобою поговорити. Негайно. У кабінеті.

У кімнаті на мить запанувала тиша. Аспен насупився — він не звик до такого тону при сторонніх, але швидко повернув собі невимушену посмішку.

— Перепрошую, панове, це займе хвилину, — м'яко мовив він до лордів і пішов за мною.

У його кабінеті пахло дорогим тютюном і давньою магією. Як тільки масивні дубові двері зачинилися, Аспен зітхнув, обертаючись до мене з легким докором:

— Селлі, що за тон? Ти соромиш мене перед лордами. Що сталося?

Я зупинилася біля його робочого столу, спираючись долонею про холодну поліровану деревину, щоб не впасти.

— Я щойно була на виклику, — мій голос звучав дивно — тихо, позбавлений будь-яких емоцій. — У маєтку віконтеси де Морней. Лікувала її доньок від лихоманки ядра.

Аспен застиг. Вираз легкої роздратованості на його обличчі миттєво зник. Він не здригнувся, не зблід, не почав заперечувати чи вигадувати виправдання. Натомість його обличчя набуло спокійного, майже ділового виразу.

— Розумію, — спокійно промовив він, підходячи до шафи й наливаючи собі трохи янтарного коньяку. — Ти дізналася. Шкода, що це сталося так безглуздо. Я не хотів, щоб ти про це хвилювалася.

Цей його спокій ударив мене болючіше, ніж будь-яка брехня.

— Ти... ти навіть не заперечуєш? — повітря в легенях знову стало недостатньо. — Двоє дітей, Аспен! Трьома і двома роками! Ти живеш на дві сім'ї вже чотири роки!

— Селлі, не драматизуй, — м'яко, але з ледь помітним натиском сказав він, роблячи ковток. — Віконтеса для мене нічого не означає. Я не відчуваю до неї жодних почуттів.

— Не відчуваєш?! Але ти ходиш до неї в ліжко!

— Бо мені потрібні спадкоємці! — у його голосі спалахнули перші нотки роздратування, хоч він усе ще намагався говорити м'яко, як із вередливою дитиною. — Селін, ти повинна розуміти свою позицію. Я герцог Двору Золотого Дуба. Мій рід не може перерватися. Звірина кров має передатися далі.

Біль, що розривав мене зсередини, раптом перетворився на гірке засліплення.

— Але ж я... я теж можу народити тебе дитину! — вирвалося в мене. — Ми ж ніколи навіть не пробували по-справжньому! Ти сам казав, що поспішати не варто...

Аспен зітхнув, поставив келих на стіл і зробив крок до мене. У його очах більше не було тепла — лише суха, розважлива холодність владолюбця.

— Народити? Ти? — у його голосі з'явилася м'яка, отруйна злість. — І кого ти мені народиш, Селлі? Чисту людину? Або дефектну дитину без вовка, як і ти сама? Ти уявляєш, що зробить Рада Двору, якщо спадкоємець герцога фон Дук виявиться слабким людським дитям без магії звіра? Нас просто роздеруть інші роди! Мені не потрібні дефектні діти!

Кожне слово падало як важкий камінь, розбиваючи останній уламки мого минулого. «Дефектна». «Слабке людське дитя». Ось як він думав увесь цей час.

— Я кохаю тебе, Селлі, — продовжував він, знову пом'якшуючи тон і простягаючи руку, щоб торкнутися моєї щоки. Його пальці були теплими, але мене від них затріпотіло від огиди. — Моє серце й моя душа належать лише тобі. Ти моя дружина, господиня цього замку, ти маєш свій лазарет і повну свободу. Але потомство... потомство я заведу з сильною вовчицею. Це просто обов'язок перед родом. Це нічого не змінює між нами.

Я відсахнулася від його руки, ніби від отруйної змії.

Він щиро не розумів. Він справді вважав, що віддав мені «серце», а тіло, кров і спадкоємців подарував іншій жінці — і я повинна бути за це вдячна.

— Це змінює все, Аспен, — тихо сказала я, підводячи на нього очі, у яких більше не було жодної сльози. — Це змінює абсолютно все.