Кажуть, чужа хата не одразу приймає нових господарів.

Олена в це не вірила.

Після війни, втрати дому й років життя на валізах стара хата на півдні Вінниччини здавалася їй початком нового життя. Тут було тихо. Люди віталися через паркан. А в старій печі так легко займався вогонь, наче її топили ще вчора.

Перед від’їздом колишня власниця сказала дивну річ:

— Піч топіть. Тільки вогонь самі не гасіть.

Олена забула про ці слова.

Поки однієї ночі не почула з печі голос.

Він знав її ім’я.

Знав, кого вона втратила.

І говорив так, наче чекав саме на неї.

Майже сто років.