Свої серед чужих

На восьмий день Олена перестала дивуватися пакетам, які з’являлися біля дверей їхнього класу, хоча ще кілька днів тому намагалася знайти кожного, хто щось приніс, і неодмінно подякувати особисто. Уранці там могли стояти три літри молока в банці з зеленою пластмасовою кришкою, після обіду — десяток яєць у старому картонному лотку, а ввечері хтось залишав відро картоплі, зверху прикрите газетою. Іноді до продуктів додавали записку, частіше не було навіть імені, тому Наталя лише знизувала плечима й казала, що в селі все одно нічого не приховаєш. Олена поступово навчилася не питати, хто саме приніс сир чи дитячі шкарпетки, і просто складала все разом з іншими речами. Найважче було прийняти не допомогу, а те, що люди не чекали за неї нічого у відповідь.

Того ранку вона прокинулася від запаху свіжого молока й голосу Данила, який вимагав «білу кашу», хоча ще вдома їв манку лише після довгих умовлянь. Софійка вже сиділа на матраці й розчісувала білому зайцеві вуха гребінцем, знайденим у коробці з дитячими речами, а Максим стояв біля вікна й розмовляв телефоном. Олена одразу зрозуміла, що дзвінок зі сходу, бо чоловік говорив коротко, часто перепитував і весь час дивився кудись над шкільним подвір’ям. Вона не стала запитувати, поки діти були поруч, лише взяла Данила за руку й повела вмиватися. За останній тиждень вони обоє навчилися відкладати погані новини до моменту, коли діти не чують.

У коридорі пахло кашею, а біля дверей уже стояла незнайома жінка з двома банками молока в руках. Вона була невисока, круглолиця, у квітчастій хустці, зав’язаній на потилиці, й говорила так голосно, ніби боялася, що її не почують на другому поверсі. Побачивши Данила, жінка одразу присіла перед ним, запитала, чи любить він молоко, й, не дочекавшись відповіді, пообіцяла завтра принести сметану. Олена спробувала відмовитися, але жінка лише відмахнулася й сказала, що корова все одно дає більше, ніж вони з чоловіком випивають. Потім уважно оглянула Олену, ніби перевіряючи, чи та достатньо переконана, і наказала приходити до неї по молоко самій, якщо дітям сподобається.

— А де ви живете? — запитала Олена.

— Та ген за костелом.

Олена вже знала, що «ген» може означати будь-яку відстань від сусідньої хати до іншого кінця села, тому попросила пояснити точніше. Жінка почала перелічувати паркани, криниці й дерева, потім сама заплуталася та зрештою сказала запитати в будь-кого, де живе Валька з коровою Зіркою. Данило засміявся, почувши ім’я корови, і повторив його кілька разів, поки жінка не пішла, залишивши банки на підвіконні. Олена дивилася їй услід і думала, що за вісім днів уже знає більше місцевих прізвиськ, ніж імен. Тут людей визначали за худобою, родичами, роботою або хатою, і чомусь ніхто через це не ображався.

Після сніданку Максим нарешті розповів про дзвінок, хоча Олена й без того здогадувалася, що нічого доброго не почує. У їхньому районі знову було гучно, кілька будинків пошкодило, але про їхню вулицю ніхто точно не знав, бо знайомий, який залишався в місті, уже другу добу не міг туди дістатися. Олена слухала, тримаючи в руках Софійчину кофту, яку збиралася скласти до валізи, й раптом зрозуміла, що вже кілька хвилин мне тканину пальцями. Хотілося попросити Максима подзвонити ще комусь, знайти сусіда, написати в місцевий чат, хоча вона сама перевіряла його майже щогодини. Замість цього Олена лише запитала, чи їхній будинок цілий.

— Я не знаю, — відповів Максим.

Ці три слова переслідували їх від першого дня, і щоразу Олені здавалося, що вони стають важчими. Вона не знала, коли повернуться, де житимуть наступного тижня, скільки ще триватиме війна й чи стоять досі двері, ключі від яких носить у сумці. Навіть прості запитання тепер не мали відповідей, тому люди поступово переставали їх ставити й навчалися жити всередині невідомості. Олена поклала кофту на матрац і сказала Максимові, що піде допоможе Наталі на кухні. Насправді їй просто треба було кілька хвилин не бачити чоловікового обличчя, на якому читалося те саме безсилля.

Біля школи вже стояла стара синя «Таврія» з відчиненим багажником, а поруч двоє чоловіків витягали мішки картоплі. Наталя командувала ними з ґанку, пояснюючи, що в підвал треба нести лише половину, бо решту сьогодні заберуть до клубу. Один із чоловіків бурчав, що картоплю й так нікуди дівати, а інший сміявся й радив Наталі менше керувати, якщо сама не хоче носити. Олена мовчки взяла невеликий мішок, але вже за кілька кроків у неї його відібрали й замінили пакетом із цибулею. Чоловік сказав, що «не хватало ще, щоб гості спини рвали».

— Ми не гості, — несподівано відповіла Олена.

Вона сама здивувалася власним словам і одразу відчула ніяковість, бо не могла пояснити, ким тоді вони були. Не місцевими, звісно, але й гостями себе вже не відчували, адже гості знають день, коли повернуться додому. Чоловік лише кивнув, ніби Олена сказала щось цілком зрозуміле, закинув мішок на плече й рушив до підвалу. Наталя, яка стояла неподалік, уважно подивилася на неї, але нічого не прокоментувала. Через кілька хвилин усі знову сперечалися, куди складати цибулю.

Саме тоді Олена вперше побачила Ганну.

Стара стояла за шкільною огорожею, тримаючи в одній руці плетений кошик, а другою спиралася на темну дерев’яну палицю. Олена спочатку не звернула на неї уваги, бо повз школу щодня проходили люди, зупинялися поговорити або просто дивилися на нові машини у дворі. Ганна була одягнена в довге чорне пальто, яке здавалося завеликим для її худого тіла, а поверх сивого волосся мала темно-коричневу хустку. Вона не гукала Наталю й не намагалася відчинити хвіртку. Просто стояла й дивилася.

Олена віднесла цибулю до кухні, повернулася й знову побачила стару на тому самому місці. Тепер їхні погляди зустрілися, і Олена машинально всміхнулася, як усміхалася останніми днями всім незнайомим місцевим. Ганна не відповіла, лише трохи подалася вперед і сильніше стиснула пальці на палиці. У її погляді не було звичайної сільської цікавості, до якої Олена вже встигла звикнути, і це змусило її мимоволі торкнутися волосся, перевіряючи, чи не розтріпалося воно. Стара дивилася не на одяг і не на пакети в руках. Вона дивилася Олені просто в обличчя.