Хто вам сказав її топити?

Дим Ганна побачила ще від своєї хвіртки.

Спочатку навіть не зрозуміла, звідки він тягнеться, бо над городами вже стояв той легкий вечірній серпанок, який у кінці літа збирався низько над землею й робив далекі дерева трохи розмитими. Вона несла від сараю порожнє відро, притримуючи його за дужку, щоб не било по коліну, і машинально глянула через дорогу. Над старою хатою рівною сірою смугою піднімався дим. Не густий, не чорний — звичайний пічний дим, який вона бачила тисячі разів над іншими хатами. Але Ганна зупинилася так різко, що відро вислизнуло з руки й глухо вдарилося об землю. Кілька секунд вона просто дивилася на комин, ніби намагалася переконати себе, що помилилася. Потім підняла відро, поставила його біля хвіртки й, навіть не зачинивши за собою, швидко пішла через дорогу.

Олена в цей час стояла біля печі й дивилася, як Максим підкладає ще одне поліно. Після першого невдалого розпалу вогонь нарешті взявся добре: сухі тріски потріскували, поліна чорніли по краях, а між ними раз по раз виривалися короткі жовті язики. У хаті вже пахло не вогкістю, як у перший день, а димом, нагрітою цеглою і чимось сухим, майже домашнім. Максим кілька разів перевірив тягу, задоволено витер долоні об штани й сказав, що піч, як на її вік, тягне чудово. Олена усміхнулася, хоча сама не знала, чому цей маленький вогонь так її заспокоює. Вона стояла зовсім близько, простягнувши руки до тепла, хоча в хаті й без того не було холодно. Їй подобалося дивитися всередину — туди, де за чорною рамкою дверцят ворушився вогонь.

— Мам, а там уже червоне! — озвався хтось із дітей із-за її спини.

Олена обернулася лише на мить, попросила не підходити близько й знову перевела погляд на піч. Вогонь справді розгорівся сильніше, і тепер у глибині топки вже світилися перші вуглини. Максим пішов надвір по ще кілька сухих полін, бо ті, що приніс спочатку, закінчувалися. Олена залишилася сама біля печі й присіла навпочіпки, щоб прикрити дверцята. Від жару защипало щоки, але вона чомусь не відсунулася. Навпаки, затримала руку на металевій клямці й кілька секунд дивилася просто у вогонь. У той момент їй здалося, що за потріскуванням дров є ще якийсь звук — дуже тихий, рівний, майже схожий на шепіт, коли людина говорить у сусідній кімнаті. Вона нахилила голову, намагаючись розібрати, звідки він іде.

Саме так її й побачила Ганна.

Вхідні двері відчинилися без стуку, вдарилися ручкою об стіну, й Олена здригнулася. На порозі стояла сусідка — захекана, з розкуйовдженим волоссям і таким обличчям, ніби бігла сюди не через дорогу, а щонайменше з іншого кінця села. Спершу вона подивилася на Олену. Потім — на її руку, що все ще лежала на клямці пічних дверцят. І лише після цього перевела очі на вогонь. Обличчя Ганни змінилося настільки помітно, що Олена мимоволі випросталася. У погляді сусідки не було ні цікавості, ні звичайного невдоволення людини, яка побачила, що нові господарі роблять щось не так. Там був страх.

— Хто вам сказав її топити? — запитала Ганна.

Олена спершу навіть не зрозуміла запитання.

— Що?

— Піч. — Ганна кивнула на топку. — Хто вам сказав топити піч?

— А хто мав нам це казати? — Олена нервово всміхнулася. — Максим перевірив комин. Тяга є. Все нормально.

— Загасіть.

Вона сказала це так швидко, що Олена перестала усміхатися.

— Ганно, та що сталося?

— Загасіть її.

Голос у сусідки був тихий, але тепер у ньому з’явилося щось тверде. Вона зробила два кроки до печі, та раптом зупинилася, ніби перед нею проходила невидима межа. Олена помітила, як Ганна стиснула пальці правої руки й заховала її в кишеню фартуха. Вогонь тим часом спокійно потріскував, і від цього вся сцена здавалася ще безглуздішою. Нічого не диміло в хату, цегла нагрівалася рівномірно, навіть стара заслінка, якої Максим боявся найбільше, трималася добре. Олена глянула на піч, потім знову на Ганну. Їй раптом стало ніяково від того, що вона мусить виправдовуватися у власному домі за те, що розпалила власну піч.

— Ми ж не діти, — сказала вона вже сухіше. — Максим знає, що робить.

— Я не про Максима.

Олена завмерла.

Ганна дивилася просто на неї. Не на піч, не на комин, не на дверцята — на неї. Від цього погляду Олені стало неприємно, ніби сусідка застала її за чимось особистим і тепер не знала, як про це сказати. Вона машинально відступила від топки на пів кроку. Ганна простежила за цим рухом і наче трохи видихнула. Саме тоді до хати повернувся Максим із двома полінами під пахвою. Побачивши сусідку, він здивовано підняв брови.

— О, добрий вечір. А ви чого така перелякана?

Ганна повернулася до нього так різко, ніби тільки тепер помітила, що в хаті може бути ще хтось.

— Ти розпалив?

— Я.

— Навіщо?

Максим опустив поліна біля стіни й випростався.

— Бо піч для цього й стоїть.

— Вона давно не топлена.

— То й що? Комин я перевірив. Спочатку трохи задиміло, а потім пішла тяга. Бачите, все добре.

Ганна подивилася на нього з тією особливою безпорадністю, яка з’являється, коли людина знає щось важливе, але не може або не хоче цього пояснювати. Потім її погляд знову ковзнув до Олени. Та вже стояла біля столу, схрестивши руки на грудях, і відчувала, як замість тривоги в ній піднімається роздратування. За останні дні їй і так вистачало дивних натяків, недомовлених фраз і поглядів, які люди відводили, щойно вона починала ставити прямі запитання. Тепер ще й Ганна прийшла до них у хату вимагати загасити піч, не пояснюючи причини. Олена вирішила, що цього разу не дозволить перевести розмову на щось інше. Якщо сусідка справді щось знає, нехай нарешті скаже.

— Ганно, поясніть нормально, — попросила вона. — Чому її не можна топити?

— Я не сказала, що не можна.

— Ви щойно двічі сказали її загасити.

— Бо не треба було сьогодні.

Максим коротко засміявся.

— А завтра можна?

Ганна не відповіла.

Вона підійшла ближче до вікна й подивилася надвір, ніби перевіряла, скільки ще залишилося до темряви. Сонце вже опустилося за сусідні хати, але небо залишалося світлим, і на подвір’ї добре було видно кожен кущ. Потім Ганна тихо запитала, коли саме вони запалили вогонь. Максим сказав, що хвилин двадцять тому, може, трохи більше. Сусідка поворушила губами, наче щось рахувала. Олена хотіла перепитати, але в цей момент у топці голосно тріснуло поліно, і кілька іскор ударилися об металеві дверцята. Ганна здригнулася всім тілом.