Ми ще повернемось

Олена зачинила двері не одразу, хоча Максим уже втретє гукнув із машини, що треба їхати. Ключ ніяк не потрапляв у замкову щілину, пальці тремтіли й не слухалися, а з вулиці долинав нетерплячий гул двигуна, який чоловік навіть не наважувався заглушити. Вона знала, що кожна зайва хвилина може мати значення, бо ще пів години тому десь зовсім близько гриміло так, що в серванті дзенькали склянки. І все ж Олена стояла перед власними дверима, стискаючи холодний ключ, і ніяк не могла зробити простого руху — повернути його двічі вправо. Їй здавалося, що замкнути дім зараз означає погодитися з тим, що вони справді їдуть.

— Лєно! — Максим висунувся з вікна. — Ну давай уже!

— Та йду я!

Вона нарешті провернула ключ, смикнула ручку, перевіряючи замок, а потім зробила те, чого ніколи раніше не робила: притулила долоню до дверей. Темно-коричнева фарба під пальцями була шорсткою, у нижньому кутку Софійка минулого літа подряпала її металевою лопаткою, намагаючись «посадити квіточку просто в хаті». Олена тоді сварилася, просила Максима купити банку фарби й усе зафарбувати, бо двері були майже нові. Максим не купив, руки не дійшли, а тепер Олена дивилася на криві дитячі подряпини й думала, що добре, що він нічого не виправив. Дивно, як швидко недоліки дому стають дорогими, коли не знаєш, чи побачиш їх знову.

У машині плакав Данило, виснажений безсонною ніччю, поспіхом і страхом дорослих, якого діти завжди набираються швидше, ніж ми встигаємо його приховати. Софійка сиділа поруч із братом, притискаючи до грудей великого білого зайця, якого Максим двічі наказував залишити вдома через брак місця. Зрештою заєць поїхав, а пакет із зимовими черевиками залишився в коридорі, бо Олена була переконана, що до холодів вони точно повернуться. У багажнику лежали дві валізи, дитячі речі, документи, вода, кілька банок тушкованки й маленька аптечка, зібрана так поспіхом, що вже дорогою Олена згадає про ліки Данила від алергії. Вона ще не знала, скільки разів у наступні місяці прокручуватиме в голові останні двадцять хвилин у домі й дивуватиметься речам, які взяла, та речам, які залишила.

— Мам, ми куди? — запитала Софійка, щойно Олена сіла на переднє сидіння.

— До тьоті Іри спочатку.

— А потім?

Олена застебнула пасок і подивилася на Максима, але той удав, що повністю зайнятий дорогою. На його неголеному обличчі застиг той вираз, який з’явився ще вранці першого дня війни й відтоді майже не зникав: напружені щелепи, зморшка між бровами та погляд людини, яка весь час щось рахує. Пальне, кілометри, гроші, години до комендантської, кількість вибухів і відстань між ними. Олена ненавиділа цей його новий погляд, бо поруч із ним їй самій було значно важче вдавати, що все під контролем.

— А потім додому, — відповіла вона.

Максим коротко глянув на неї, але промовчав.

— Коли?

— Скоро, Соню.

— Завтра?

— Не завтра.

— Післязавтра?

— Софійко, — Максим вимовив ім’я доньки трохи різкіше, ніж хотів, і одразу зітхнув. — Мама сказала, скоро.

Дівчинка насупилася й уткнулася носом у білого зайця, а Олена відвернулася до вікна. Їй хотілося сказати Максимові, щоб не гаркав на дитину, але сваритися зараз не було сил, та й вона розуміла, що його різкість не мала нічого спільного із Софійкою. За вікном пропливали знайомі паркани, зупинка з облупленою синьою лавкою, маленький магазин, куди Олена майже щовечора відправляла Максима по щось «до чаю», а потім школа, біля якої вони ще восени фотографували Софійку в жовтому листі. Усе стояло на своїх місцях, і саме це здавалося найбільш неправильним, бо світ уже змінився, а їхня вулиця чомусь продовжувала виглядати майже так само. Лише людей не було.

На виїзді Максим пригальмував біля перехрестя, і Олена мимоволі озирнулася, хоча їхнього будинку звідси давно не було видно. Вона уявила кухню з недопитою кавою в білій чашці, яку залишила на столі, розкидані Данилові машинки біля дивана й мокрий рушник у ванній, за який ще вчора сварила дітей. У холодильнику стояла каструля борщу, на балконі сохла білизна, а в спальні залишилося незастелене ліжко, бо вранці ніхто не подумав його прибирати. Дім не був готовий залишитися без них, і ця думка боліла значно сильніше, ніж Олена могла пояснити. Людина, мабуть, завжди уявляє втечу інакше: ніби перед нею буде час озирнутися, скласти найважливіше й попрощатися.

Насправді Максим просто сказав:

— Збирай дітей. Їдемо.

І Олена не запитала куди.

Перші кілометри вони майже не розмовляли, бо телефон Максима безперервно дзвонив, а Олена гортала повідомлення в кількох чатах одночасно. Хтось писав, що дорогу перекрили, інші запевняли, що проїзд вільний, знайома надсилала голосове й плакала так сильно, що половини слів неможливо було розібрати. У батьківському чаті школи сперечалися, чи правда, що неподалік бачили військову техніку, а одна жінка вже втретє просила не поширювати неперевірену інформацію. Олена читала все, хоча після кожного нового повідомлення ставало тільки гірше, і вперто оновлювала стрічку, ніби серед сотень чужих слів мала з’явитися одна фраза, яка поверне їхнє життя назад. Нічого такого не з’являлося.

— Батарею посадиш, — сказав Максим.

— У мене павербанк.

— Його дітям лиши.

— У дітей планшет заряджений.

— Лєно.

— Що?

Максим похитав головою й більше нічого не сказав, а вона вимкнула екран і поклала телефон на коліна. Раніше такі дрібні суперечки могли тягнутися годинами, обростаючи старими образами й фразами «ти завжди» або «ти ніколи», але тепер вони обоє ніби берегли сили на щось важливіше. Олена подивилася на чоловікові руки, міцно стиснуті на кермі, й помітила, що вони теж тремтять. До цієї миті їй здавалося, що боїться лише вона. Від усвідомлення, що Максимові так само страшно, легше не стало.

Дорога поступово наповнювалася машинами, і вже за годину вони рухалися так повільно, що Софійка почала питати, чому всі їдуть саме туди, куди й вони. Олена придумала якусь історію про затори, але донька уважно дивилася у вікно й бачила значно більше, ніж хотілося дорослим. Бачила жінку в сусідній машині, яка плакала, прикривши обличчя долонями, собаку на задньому сидінні стареньких «Жигулів» і чоловіка, що прив’язував до даху валізу звичайною мотузкою. Бачила дітей у піжамах, старих із пакетами на колінах і машини, забиті речами так щільно, що крізь заднє скло нічого не було видно. Нарешті Софійка тихо запитала, чи всі ці люди теж їдуть до тьоті Іри.