Піч

Минуло три дні після першого огляду хати, але Олена поверталася до неї подумки частіше, ніж хотіла собі зізнатися. Вона прокидалася в шкільному класі від чужих кроків у коридорі, складала постіль, заплітала Софійці волосся й шукала Данилові чисті шкарпетки, а перед очима раптом поставало синє вікно під старою грушею. Часом їй згадувалися червонуваті паростки півоній, що пробивалися з мокрої землі, або темний стіл біля кухонного вікна. Найчастіше ж вона бачила піч, хоча не могла пояснити, чим саме та вирізнялася з-поміж сотень інших старих печей. Можливо, справа була лише в тому, що Олена надто давно не сиділа біля справжнього домашнього вогню.

Максим про хату не мовчав узагалі, наче боявся, що варто йому припинити розмову — й Олена остаточно відмовиться від цієї затії. Він згадував її за сніданком, дорогою до магазину, під час вечері й навіть увечері, коли діти вкладалися спати, а довкола нарешті ставало трохи тихіше. За кілька днів чоловік уже встиг дізнатися, скільки коштуватиме заміна проводки, хто в сусідньому селі перекриває дахи й де можна недорого купити вживані металопластикові вікна. Максим не казав прямо, що хоче придбати будинок, але говорив про нього так, ніби рішення залежало лише від вартості ремонту. Олена слухала й щоразу нагадувала, що вони поки лише придивляються.

Увечері третього дня Максим дістав із кишені складений учетверо аркуш і поклав його перед нею на матрац. На папері були записані їхні заощадження, можливі витрати на документи, приблизна вартість найнеобхіднішого ремонту й сума, яку вони могли залишити на життя. Олена читала цифри повільно, хоча чудово розуміла: чоловік уже кілька разів усе перерахував і навряд чи припустився помилки. Грошей вистачало, якщо не робити ремонту одразу й не намагатися перетворити стару сільську хату на міську квартиру. Їй стало страшно не від ціни, а від того, що купівля раптом перестала бути безглуздою фантазією.

— Ми втратимо майже все, що відкладали, — сказала Олена.

Максим кивнув, не намагаючись заперечувати очевидне, і провів пальцем по нижньому рядку своїх підрахунків. Він пояснив, що гроші й так лежать без користі, а вони щодня витрачають їх на пальне, їжу й дрібниці, яких раніше навіть не помічали. У школі їм дозволяли залишатися стільки, скільки буде потрібно, але ніхто не знав, коли відновиться навчання і куди тоді подінуть десятки родин. Орендувати житло на невідомий термін теж означало віддавати гроші за чужі стіни, з яких їх будь-якої миті могли попросити виїхати. Максим говорив спокійно, але Олена чула за його словами втому людини, яка більше не хотіла просити дозволу залишитися.

— А якщо наш будинок цілий? — запитала вона.

— Тоді повернемося.

— А ця хата?

— Продамо.

— Так просто?

Максим усміхнувся й сказав, що нічого простого вже давно немає, тому немає сенсу чекати на ідеальне рішення. Він не обіцяв, що стару хату легко перепродати, не переконував, що вони обов’язково повернуть витрачені гроші, і саме ця чесність змусила Олену слухати уважніше. Вона знову подивилася на аркуш, а тоді — на дітей, які спали поруч, обійнявши свої іграшки. Софійчин білий заєць лежав між ними, а Данилова маленька машинка впиралася колесом у подушку. Олена подумала, що найбільше хоче не вигідної покупки, а дверей, які зможе зачинити зсередини.

— Треба ще раз подивитися, — сказала вона.

Максим нічого не відповів, лише швидко склав аркуш і заховав до кишені, але усмішка видала його раніше. Олена одразу попередила, що другий огляд нічого не вирішує і що вона хоче перевірити кожну кімнату без поспіху. Треба було роздивитися стіни, підлогу, дах, криницю й обов’язково запросити когось, хто розуміється на печах. Максим погоджувався з усім настільки слухняно, що це почало її дратувати. Вона штовхнула його плечем і наказала не радіти завчасно.

Наступного ранку він зателефонував Валі й домовився про повторний огляд на суботу. До того дня Олена кілька разів ледь не передумала, особливо після розмови з матір’ю, яка не розуміла, навіщо купувати хату за сотні кілометрів від дому. Мама повторювала, що війна не триватиме вічно, що треба ще трохи зачекати й не ухвалювати рішень на емоціях. Олена погоджувалася, хоча саме очікування виснажувало її сильніше за будь-яке рішення. Після розмови вона довго сиділа на шкільному підвіконні й дивилася, як діти бігають подвір’ям між чужими машинами та коробками з допомогою.

У суботу вранці небо вперше за кілька днів очистилося, і сонце зробило село майже весняним. Земля ще залишалася вологою, у затінку лежали тонкі смуги старого снігу, але повітря вже пахло не зимою, а мокрою корою й першою травою. Максим узяв рулетку, ліхтарик, робочі рукавички та невеликий блокнот, у який збирався записувати все, що потребувало ремонту. Олена поклала в сумку воду, печиво, серветки й запасні штани для Данила, бо знала, що біля першої калюжі син неодмінно забуде всі попередження. Софійка сама обрала рожеву шапку й дорогою питала, чи можна буде ще раз посидіти на печі.

— Ми їдемо лише подивитися, — нагадала Олена.

— Я знаю, — відповіла донька. — Але якщо купимо, то кімната з дзеркалом буде моя.

— Ми ще нічого не купуємо.

— А Данило буде в тій, де миші.

Данило обурився й почав доводити, що миші житимуть разом із Софійкою, бо він їх не любить. Максим сміявся, не втручаючись у суперечку, а Олена дивилася у вікно й відчувала, як разом із дорогою всередині зростає дивне хвилювання. Вона не могла визначити, чи боїться побачити хату знову, чи, навпаки, боїться, що цього разу нічого не відчує. Можливо, перше враження було лише наслідком утоми, випадковим спогадом або грою уяви. Сьогодні все мало стати на свої місця.

Село зустріло їх запахом диму й гавкотом собак, які озивалися з кожного другого подвір’я. Біля костелу стояло кілька людей, і Олена мимохідь помітила високу світлу стіну, вузькі вікна та темний хрест над дахом. Минулого разу вони проїхали швидше, тому будівля майже не затрималася в пам’яті, а тепер їй захотілося роздивитися її краще. На подвір’ї біля входу росли дві старі липи, а за огорожею виднілися кілька темних кам’яних хрестів. Максим звернув за ріг, і костел зник за хатами.