Я тут уже була

Сусідка вийшла до них не одразу, хоча Олена виразно бачила, як ворухнулася фіранка у вікні навпроти. Максим устиг обійти машину, відчинити Данилові дверцята й двічі смикнути хвіртку, перевіряючи, чи та справді не замкнена, коли на сусідньому подвір’ї нарешті грюкнули двері. Невисока жінка в темній безрукавці швидко перейшла дорогу, тримаючи в руці велику зв’язку ключів, і ще здалеку запитала, чи вони «за хату». Максим кивнув, а Олена мимоволі озирнулася на білені стіни, наче хотіла переконатися, що за кілька хвилин очікування будинок не змінився. Хата стояла так само тихо під старою грушею, лише одне із синіх вікон відбивало бліде весняне небо.

— Я Валя, — представилася жінка й простягнула Олені руку. — Мені Лариса дзвонила. Казала, будете.

Вона привіталася з Максимом, усміхнулася дітям і почала перебирати ключі, пояснюючи, що господиня сама вже років десять тут не живе. Спочатку приїжджала на літо, потім лише кілька разів на рік, а відколи померла її мати, хата майже весь час стояла зачиненою. Минулої осені Валя заходила перевірити вікна й навіть вимітала листя із сіней, але взимку всередину не заглядала, бо не було потреби. Вона говорила безперервно, легко переходячи з історії хати на погоду й назад, а потрібний ключ усе ніяк не знаходився. Нарешті жінка відокремила довгий темний ключ із круглою голівкою й підняла його перед собою.

— Оцей.

Олена дивилася, як Валя йде стежкою до дверей, а сама чомусь не поспішала рушати слідом. Софійка вже побігла вперед, перестрибуючи через калюжі, Данило тягнув Максима за руку й вимагав показати сарай, проте Олена залишалася біля хвіртки. Від дороги хата здавалася ще меншою, ніж на фотографіях, і трохи осілою на один бік, наче за довгі роки втомилася тримати власну вагу. Праворуч від дверей росла стара бузина, голі гілки якої торкалися стіни, а під вікнами із чорної мокрої землі пробивалися червонуваті пагони. Олена дивилася на них і раптом подумала, що влітку тут цвістимуть півонії.

Вона нахилилася, придивляючись до рослин, і майже одразу впізнала молоді паростки. Нічого дивного в цьому не було, бо Олена любила квіти й добре знала, як вони прокидаються після зими. Та, випроставшись, вона чомусь перевела погляд на правий ріг будинку, майже повністю схований за бузиною. На коротку мить у голові з’явилася безглузда думка, що там стоїть стара металева бочка для дощової води. Олена навіть уявила її: вицвілу, синю, з іржею вздовж верхнього краю. Образ виник так чітко, що вона мимоволі зробила крок убік.

— Лєно, ти йдеш? — гукнув Максим.

— Іду.

Валя вже відчинила двері, й Софійка першою прослизнула в темні сіни, захоплено вигукуючи, що всередині пахне бабусею. Олена рушила за донькою, намагаючись не озиратися на ріг хати. Звичайна стара бочка, якщо вона там узагалі є, нічого не означала, адже такі стояли мало не біля кожного другого будинку в селі. Можливо, Олена помітила край металу ще з машини й просто не звернула на це уваги. Мозок запам’ятовував значно більше, ніж людина усвідомлювала, і вона охоче прийняла це пояснення.

У сінях пахло сухим деревом, пилом, яблуками й чимось трав’яним, давно висохлим, але все ще відчутним у холодному повітрі. На стіні висів старий солом’яний віник, під ним стояла вузька лавка, а на кількох цвяхах залишилися порожні тканинні торбинки. Валя відчинила внутрішні двері й одразу попередила, щоб діти нічого не брали, бо всюди пилюка й можуть бути миші. Софійка серйозно пообіцяла нічого не чіпати й тієї ж миті провела пальцем по кришці старої дерев’яної скрині. Максим засміявся, а Олена зробила доньці зауваження, відчуваючи, як напруження поступово відпускає.

Перед ними був вузький коридор, із якого троє дверей вели до кімнат, а в самому кінці темнів ще один прохід. Олена зупинилася на порозі й кілька секунд розглядала стіни, вкриті старою світлою фарбою. Їй здалося, що вона вже знає, куди ведуть ті останні двері. Відчуття було настільки буденним, що Олена навіть не відразу звернула на нього увагу. Лише коли Валя рушила вперед, вона тихо запитала:

— Там кухня?

Жінка озирнулася.

— Ага.

Олена кивнула й відвела погляд. Вона бачила фотографію кухні в оголошенні, тому цілком могла запам’ятати розташування вікна або напрямок світла. Навіть якщо знімки не показували коридору, мозок легко домальовував відсутні частини простору. Олена не збиралася шукати таємницю там, де її не було. За останній місяць у житті й без того вистачало речей, яких вона не могла пояснити.

Перша кімната виявилася невеликою й майже порожньою. Два залізні ліжка стояли вздовж стін, біля вікна залишився круглий стіл, накритий пожовклою мереживною серветкою, а над дверима висів маленький дерев’яний хрест. На стінах виднілися світлі прямокутники від фотографій або картин, які господарі колись забрали. Максим одразу почав перевіряти віконні рами, постукуючи пальцями по дереву й пояснюючи, що міняти їх терміново не доведеться. Олена майже не слухала чоловіка, бо дивилася на стіл.

Їй здавалося, що він стоїть неправильно.

Думка була безглуздою, адже Олена вперше переступила поріг цієї кімнати й не могла знати, де раніше стояли чужі меблі. Та все ж вона підійшла ближче й подивилася на підлогу біля протилежної стіни. На дошках залишилися чотири невеликі темні сліди, приблизно на відстані ніжок круглого столу. Олена відчула коротке задоволення, ніби знайшла підтвердження власній здогадці, а вже наступної миті сама над собою усміхнулася. Сліди були очевидними, і вона, мабуть, помітила їх краєм ока раніше, ніж подумала про стіл.

— Тут він стояв, — сказала Олена.

— Хто? — перепитав Максим.

— Стіл. Раніше біля стіни.

Валя знизала плечима.

— Може. Його переставляли сто разів.

Олена кивнула й більше нічого не сказала. Їй стало трохи ніяково, ніби вона навмисно намагалася вразити всіх дивними здогадками. У наступній кімнаті вона принципово не розглядала підлогу й не намагалася передбачити, що побачить за дверима. Там стояла висока шафа з потемнілим дзеркалом, старе ліжко й два стільці, складені один на одного. Софійка одразу почала кривлятися перед власним відображенням, а Данило сів на підлогу й заходився катати машинку між ніжками стільця.