Нова хата

Марта познайомилася з Петром наприкінці весни, коли в селі вже відцвіли вишні, а дороги після довгих дощів нарешті підсохли настільки, що можна було ходити без важких чобіт. Вона бачила його й раніше, бо в невеликому селі важко було не знати людей, які жили за кілька вулиць від тебе, але до того часу вони майже не розмовляли. Петро був старший за неї на п’ять років, працював із батьком та старшим братом на будівництві й умів робити все, що вимагало міцних рук і терпіння. Він не належав до тих парубків, які голосно сміялися біля криниці, вигукували жарти вслід дівчатам або намагалися привернути до себе увагу новою сорочкою. Марта пам’ятала його як високого, трохи незграбного чоловіка з темним волоссям, яке постійно спадало на лоба, і спокійними сірими очима. Він говорив небагато, зате завжди дивився на співрозмовника уважно, ніби намагався зрозуміти не лише сказане, а й те, що людина залишила при собі. Саме ця його звичка згодом і сподобалася Марті найбільше.

Того дня Петро прийшов до їхньої хати разом зі своїм батьком, бо Станіслав попросив допомогти полагодити старі двері в коморі. Деревина біля нижньої завіси розсохлася, і двері вже кілька тижнів погано зачинялися, через що мати щоразу сварилася, коли доводилося притримувати їх коліном. Марта саме поверталася з костелу й побачила біля воріт незнайомий віз, на якому лежали дошки, кілька інструментів і невеликий ящик із цвяхами. Петро стояв біля комори, притримуючи дверне полотно, поки його батько оглядав пошкоджене дерево й пояснював Станіславу, що простим підбиванням тут уже не обійтися. Марта привіталася й хотіла пройти до хати, але Петро раптом запитав, чи не вона допомагає органістові розбирати старі церковні книги. Вона здивувалася, бо не думала, що хтось поза їхньою родиною знає про її заняття, і відповіла, що лише вчиться, а більшу частину роботи все одно робить батько. Петро усміхнувся й сказав, що його мати давно хоче знайти запис про хрещення своєї бабусі, але ніяк не наважиться прийти до костелу й попросити допомоги.

Наступної неділі Петро справді привів матір до костелу, хоча Марта спочатку вирішила, що він просто шукав привід заговорити з нею. Жінка виявилася невисокою, повною й дуже балакучою, тому за кілька хвилин Марта дізналася про її родину більше, ніж зазвичай дізнавалася від відвідувачів за цілий ранок. Вона розповідала про свою бабусю, про стару хату, яку давно розібрали, про родичів, що виїхали до іншого села, і про сімейну суперечку щодо правильного написання прізвища. Станіслав допоміг знайти потрібний запис, а Марта переписала відомості на окремий аркуш, уважно перевіряючи кожну літеру. Петро стояв трохи осторонь, слухав розмову й час від часу поглядав на неї з такою зосередженістю, що вона кілька разів збивалася під час читання. Коли вони вже виходили, він затримався біля дверей і запитав, чи не важко їй цілими днями сидіти над книгами, від яких пахне пилом і старим папером. Марта відповіла, що значно важче цілими днями працювати з дошками й цеглою, але Петро похитав головою й сказав, що деревина принаймні не змушує його вивчати латину.

Після тієї зустрічі вони почали вітатися частіше, а згодом Петро знайшов кілька приводів провести Марту додому після вечірньої служби. Спочатку вони говорили про звичайні речі: погоду, господарство, родичів, роботу й те, як швидко цього року минула весна. Марта помітила, що Петро ніколи не перебиває її, навіть коли вона захоплено розповідає про старі записи, які для більшості людей здавалися нудними. Він не завжди розумів, чому її так цікавлять чужі імена й дати, але ставив запитання, а потім уважно слухав відповіді. Одного вечора вона запитала, чи не набридає йому постійно працювати з деревом, каменем і глиною, адже кожен новий будинок усе одно починається майже однаково. Петро відповів, що двох однакових хат не буває, бо люди будують їх не лише для того, щоб мати дах над головою, а й для життя, яке кожен уявляє по-своєму. Марті сподобалася ця відповідь, хоча вона ще не знала, що незабаром їм доведеться разом вирішувати, яким буде їхній власний дім.

Ян помітив залицяння Петра раніше, ніж Марта наважилася розповісти про них матері. Він почав навмисне з’являтися біля воріт саме тоді, коли Петро проводжав сестру, і з надзвичайно серйозним виглядом запитував, чи не потрібна їм допомога знайти дорогу. Марта сердилася, проганяла брата до хати й погрожувала розповісти батькові, як той нещодавно розбив старий глечик, але Ян лише сміявся й казав, що виконує обов’язки старшого чоловіка в родині. Одного разу Петро не витримав і запитав, чи Ян справді вважає себе старшим, якщо ледве дістає йому до плеча. Хлопець образився рівно на хвилину, а потім заявив, що зріст нічого не означає, бо головне — розум, якого в нього вистачить на двох. Марта сміялася так сильно, що мусила спертися на хвіртку, а Петро вперше дозволив собі засміятися голосно й зовсім не стримано. Після того вечора Ян перестав ставитися до нього як до чужого чоловіка й навіть кілька разів допомагав переносити дошки, коли Петро працював неподалік.

Пропозицію одружитися Петро зробив наприкінці літа, коли вони поверталися з невеликого ярмарку в сусідньому містечку. Марта несла загорнутий у папір шматок тканини, який купила для нової спідниці, а Петро тримав кошик із дрібними покупками й раз у раз перекладав його з руки в руку. Дорога була сухою, обабіч уже жовтіло листя, а на полях стояли копиці сіна, від яких тягнуло теплим, трохи терпким запахом. Вони довго говорили про ярмарок, про знайомих, яких зустріли, і про те, що восени в Петрового батька буде багато роботи, бо кілька господарів замовили ремонт дахів. Потім Петро раптом зупинився й сказав, що не хоче більше проводжати Марту лише до хвіртки, після чого повертатися до власної хати й чекати наступної зустрічі. Вона спочатку не зрозуміла, що він має на увазі, але, побачивши, як незвично хвилюється цей завжди спокійний чоловік, відчула, як у неї почервоніли щоки. Петро запитав, чи погодиться вона стати його дружиною, і Марта відповіла не відразу, бо раптом зрозуміла, що все її майбутнє може змінитися від одного короткого слова.