Ян

Ян народився на шість років пізніше за Марту, але вона майже не пам’ятала свого життя до його появи. У дитинстві їй здавалося, що молодший брат завжди був десь поруч: спочатку лежав у колисці біля материного ліжка, потім повзав по долівці, чіпляючись за її спідницю, а згодом почав ходити за нею всюди, куди тільки дозволяли дорослі. Марта навчила його зав’язувати шнурки, розрізняти їстівні ягоди й не боятися гусей, які щоліта господарювали біля сусідської криниці. Вона першою почула, як він правильно вимовив її ім’я, і довго потім згадувала, що замість «Марта» в нього виходило щось схоже на «Мата». Коли Ян підріс, він страшенно сердився, якщо сестра розповідала цю історію при сторонніх, і щоразу погрожував нагадати, як вона сама колись упала в діжку з дощовою водою. Проте, коли вони залишалися вдвох, він іноді навмисне називав її тим дитячим словом, особливо якщо хотів про щось попросити. Марта вдавала, що не помічає хитрощів, хоча майже завжди поступалася.

Тієї весни Янові виповнилося тринадцять, і він вирішив, що це достатній вік, аби перестати бути для всіх маленьким хлопчиком. Він почав говорити нижчим голосом, ніж мав насправді, намагався ходити так, як ходили старші парубки, і страшенно ображався, коли мати просила його принести води, називаючи своїм хлопчиком. Марта спостерігала за цими змінами з прихованою усмішкою, але намагалася не дражнити брата надто часто, бо знала, як болісно він сприймає будь-яке нагадування про свій вік. Найбільше Ян любив розмови про далекі міста, залізниці й заводи, хоча все це знав переважно з чужих розповідей. Він міг годинами розглядати стару карту, яку приніс додому один із батькових знайомих, і водити пальцем по тонких лініях доріг, що тягнулися далеко за межі Поділля. На карті були назви, які Марта вимовляла з труднощами, а Ян повторював так упевнено, ніби вже бував у кожному з тих місць. Він казав, що одного дня обов’язково поїде туди, де не буде знати жодної людини, і почне все спочатку.

Марта не розуміла, навіщо починати все спочатку, якщо вдома ще нічого не закінчилося. Вона любила їхнє село, навіть коли навесні дороги перетворювалися на суцільне болото, а взимку доводилося прокидатися в холодній кімнаті й поспіхом натягувати вовняні панчохи. Їй подобалося знати, хто живе за кожним парканом, у кого цього року народилася дитина, чия корова знову забрела на чужий город і кому потрібно занести свіжого хліба, бо людина захворіла. Ян називав таке життя передбачуваним і казав, що саме через це воно йому не подобається. Він хотів побачити вулиці, на яких можна йти цілий день і не зустріти жодного знайомого, будинки, вищі за костельну дзвіницю, і потяги, що вирушають у різні боки світу. Марта відповідала, що від незнайомих людей не завжди можна чекати добра, але Ян лише сміявся й запитував, звідки вона знає, якщо сама майже нікуди не їздила. У такі хвилини їй хотілося сперечатися з ним до вечора, хоча десь глибоко всередині вона розуміла, що брат має право хотіти іншого життя.

Одного недільного дня вони пішли до річки, яка протікала за селом поміж вербами й низькими луками. Весняна вода ще залишалася холодною, але сонце вже пригрівало достатньо, щоб можна було сидіти на сухій траві без кожуха. Ян ніс під пахвою свою стару дорожню сумку, яку нарешті полагодив, а Марта взяла шматок хліба, кілька варених яєць і невеликий глечик молока. Вони часто приходили сюди в дитинстві, коли мати відпускала їх після роботи, і Марта пам’ятала майже кожен вигин берега, кожну стару вербу та вузьку стежку, якою можна було дістатися до води. Колись Ян боявся переходити по поваленому дереву через невеликий струмок, і вона тримала його за руку, поки він обережно переставляв ноги. Тепер брат перестрибнув той самий струмок одним рухом і, обернувшись, простягнув їй руку з таким поважним виглядом, ніби саме він усе життя допомагав сестрі. Марта засміялася, але руку прийняла, бо берег після дощу був слизький.

Вони вмостилися під старою вербою, де коріння виступало із землі й утворювало щось схоже на невелику лаву. Ян одразу розстебнув сумку й витяг із неї складений учетверо аркуш, який Марта раніше не бачила. На папері були надруковані рядки про роботу на великих підприємствах, потребу в робітниках і можливості навчання для молоді. Ян пояснив, що аркуш привіз чоловік із сусіднього містечка, який недавно повернувся від родичів зі сходу й розповідав про шахти та заводи. Марта уважно прочитала кілька рядків, хоча частина слів була їй незнайома, а потім запитала, чи справді брат думає, що його хтось візьме на роботу в такому віці. Ян насупився й відповів, що не збирається їхати завтра, але через кілька років уже зможе сам вирішувати, де йому жити. Вона повернула аркуш і сказала, що за кілька років він може передумати, проте брат похитав головою з такою впевненістю, що Марта не стала сперечатися.

Ян довго розповідав про те, як уявляє собі життя в місті, а Марта слухала, розламуючи хліб на невеликі шматочки. Він говорив про великі гуртожитки, де живуть робітники, про електричне світло, яке не потрібно запалювати сірником, і про машини, здатні виконувати роботу десятків людей. Деякі його уявлення здавалися Марті перебільшеними, але вона не поспішала виправляти брата, бо їй подобалося бачити, як оживає його обличчя, коли він говорить про майбутнє. Ян не хотів усе життя працювати на землі, хоча ніколи не цурався господарської роботи й умів робити майже все, чого навчив його батько. Йому здавалося, що десь існує місце, де людина може стати ким завгодно, якщо тільки достатньо сильно цього захоче. Марта запитала, ким саме він хоче бути, але Ян замислився й відповів, що поки не знає, бо спочатку потрібно побачити, які можливості існують. Вона засміялася й сказала, що він мріє про ціле життя, навіть не вирішивши, з чого почне.

— А ти? — раптом запитав Ян, коли вони вже доїдали хліб і молоко в глечику майже закінчилося. Марта не відразу зрозуміла, що він має на увазі, тому брат пояснив, що хоче знати, чи вона сама ніколи не мріяла поїхати кудись далеко. Вона задумалася, пригадуючи всі свої дитячі бажання, серед яких були нова сукня, власні книги, подорож до великого міста й можливість хоча б раз почути справжній великий орган у костелі, значно більшому за їхній. Марта сказала, що мріяла про різне, але ніколи не хотіла залишити дім назавжди, бо не уявляла, як можна жити там, де ніхто не знає твоєї родини. Ян відповів, що саме це йому подобається найбільше, адже в незнайомому місці люди судитимуть про нього за тим, ким він стане, а не за тим, чий він син. Марта заперечила, що бути сином Станіслава зовсім не соромно, і Ян відразу погодився, хоча додав, що не хоче все життя залишатися тільки сином органіста. Вона вперше почула в його словах не дитяче бажання втекти від роботи, а справжню потребу знайти власне місце у світі.