Шкребеться

Уранці все виглядало значно простіше.

Саме це дратувало Олену найбільше, бо нічний страх при денному світлі раптом здавався перебільшеним, майже соромним. Сонце падало крізь вікно просто на стару піч, вихоплювало нерівності побілки, дрібні тріщини між цеглинами й темну смугу кіптяви над топковими дверцятами. Ніякої жінки біля стіни, ніяких тіней, схожих на людські постаті, не було й близько. На столі стояла вчорашня чашка, яку Олена зачепила стегном уночі, і тепер навіть вона здавалася доказом того, що все інше можна пояснити так само буденно. Максим відчинив дверцята топки ще до сніданку, довго ворушив кочергою попіл і знайшов кілька недогорілих полін. Він нічого не сказав, але Олена бачила: чоловік теж пам’ятає, що ввечері цих дров там не було. Просто обоє мовчки погодилися поки не говорити про те, чого не могли пояснити.

— Може, жар залишився, — нарешті сказав Максим, не дивлячись на неї. — Усередині могло тліти.

Олена стояла біля столу й різала дітям хліб, хоча ніж уже кілька секунд лежав нерухомо під її долонею. Вона могла запитати, звідки тоді взялися поліна, складені рівними рядами, але не запитала. Могла розповісти про жінку, яка стояла біля стіни й двічі наказала не гасити вогонь, але й цього не сказала. Натомість Олена кивнула так, ніби Максим справді запропонував цілком достатнє пояснення. Їй навіть захотілося повірити, що за дев’ять днів вони просто втомилися від переїзду, недосипали, нервували через старий будинок і надто багато думали про Ганнині слова. Старі печі тримають тепло довго, старі димоходи гудуть, а люди серед ночі бачать те, чого бояться побачити. Усе це звучало розумно доти, доки з печі не долинуло тихе: шкряб.

Олена завмерла.

Максим саме збирав попіл на совок і, здається, нічого не почув. Він продовжував щось говорити про тягу й про те, що треба буде знайти майстра, який нормально огляне комин перед холодами. Олена не слухала. Вона дивилася трохи вище від топки, туди, де в старій печі була невелика чавунна заслінка. Ще під час першого огляду будинку вона звернула на неї увагу, бо метал був темний, майже чорний, а маленька ручка вкрилася бурою іржею. Максим тоді пояснив, що то частина старої системи печі, й пожартував, що вони ще пів зими вчитимуться, що тут куди відкривається. Відтоді до тієї заслінки ніхто не торкався.

Шкряб.

Цього разу звук був довшим.

Ніби щось гостре повільно провели по металу з іншого боку. Олена поклала ніж на стіл і зробила кілька кроків до печі. Максим підвів голову, простежив за її поглядом і запитав, що вона там побачила. Вона піднесла палець до губ, сама не розуміючи, навіщо просить його мовчати, й стала чекати. Минуло кілька секунд. Потім десять. Нічого не сталося, і Максим уже збирався повернутися до попелу, коли за чавунною заслінкою почулося знову.

Шкряб-шкряб.

— Чуєш? — прошепотіла Олена.

Максим випростався й підійшов ближче. Тепер вони обоє дивилися на заслінку, ніби чекали, що вона сама відкриється. Звук більше не повторювався, та Олена бачила по чоловіковому обличчю: цього разу їй не здалося. Максим постукав пальцем по металу, спочатку легенько, потім сильніше. Усередині щось тихо посипалося, наче зі стінки обсипалася суха сажа. Він нахилився, прислухався й постукав іще раз. У відповідь — тиша.

— Миша, — сказав Максим.

— У печі?

— А де їй іще бути в старій хаті?

Олена глянула на нього й нічого не відповіла. Максим говорив упевнено, проте сам чомусь не поспішав братися за ручку заслінки. Він лише провів пальцями по краях чавунної пластини, перевіряючи, чи немає щілини, через яку могла пролізти тварина. Метал сидів щільно, а довкола нього лежав старий, затверділий розчин, місцями потрісканий, але не настільки, щоб утворився отвір. Максим припустив, що миша могла потрапити всередину через димохід або якийсь хід у стіні. Олена слухала його пояснення і майже переконувала себе, що він має рацію. А тоді згадала три удари з-за вогню минулої ночі.

— Відкрий, — сказала вона.

Максим подивився на заслінку.

— Зараз?

— А коли?

Він усміхнувся, але якось вимушено, наче саме запитання було смішніше за ситуацію. Потім узяв стару ганчірку, обгорнув нею руку й потягнув за маленьку чавунну ручку. Заслінка не піддалася. Максим потягнув сильніше, метал коротко скрипнув, але залишився на місці. Тоді він уперся другою рукою в піч і смикнув ще раз. Цього разу всередині щось глухо стукнуло.

Олена відступила.

— Там щось є.

— Сажа там є, — відповів Максим. — І років п’ятдесят ніхто цього не відкривав.

— А шкребеться сажа?

Він промовчав.

Максим приніс викрутку й почав обережно підважувати краї заслінки. З кожним рухом на підлогу сипалися дрібні шматочки старого розчину, а метал скреготів так неприємно, що Олені хотілося попросити його зупинитися. Вона стояла трохи далі й дивилася, як поступово між чавуном і цеглою з’являється тонка чорна щілина. Звідти потягнуло холодом. Не протягом — саме холодом, різким і сирим, зовсім не схожим на повітря теплого ранкового будинку. Олена мимоволі потерла передпліччя. Максим теж це відчув, бо перестав працювати й нахилився ближче до отвору.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що?

— Там тяга.

Він підніс долоню до щілини, перевірив потік повітря й насупився. За його словами, якщо цей канал справді виходив у димохід, нічого дивного в русі повітря не було, але Олена вже майже не слухала. Її увагу привернуло інше. На чорному металі, просто біля Максимових пальців, виднілися тонкі світлі смуги. Спершу Олена подумала, що це подряпини від викрутки, проте вони були з іншого боку. Кілька довгих нерівних рис ішли зсередини назовні й закінчувалися біля самого краю заслінки. Олена підійшла ближче.

— Ти це зробив?

Максим простежив за її пальцем.

— Ні.

Подряпин було п’ять.

Вони лежали майже паралельно одна до одної, різної довжини, ніби по металу кілька разів провели чимось гострим. Максим торкнувся однієї нігтем і спробував пожартувати, що їх могла залишити та сама миша. Олена не засміялася. Вона дивилася на відстань між рисками й думала про те, що для мишачих кігтів вони розташовані надто далеко одна від одної. Та сказати цього вголос не встигла. З чорної щілини за заслінкою раптом долинув короткий шурхіт.