Не гаси вогонь

Ян їде

За п’ять років молода вишня під вікном устигла вирости настільки, що навесні її гілки торкалися шибки, а влітку кидали на підвіконня мереживну тінь. Біла хата на краю села вже не здавалася новою, хоча Петро щовесни підбілював стіни, лагодив паркан і стежив, щоб жодна дощечка не розхиталася від вітру. У дворі з’явилися невеликий хлів, дровітня й дерев’яна лава під старою грушею, на якій Марта любила сидіти вечорами, коли денна робота нарешті закінчувалася. Велика піч, яку колись складали з такою обережністю, стала звичною частиною їхнього життя, і Марта вже могла за самим звуком полум’я визначити, коли час підкладати дрова, а коли краще прикрити заслінку. У кухні пахло хлібом, сушеними травами та яблуками, які восени розкладали на печі тонкими скибочками. На стіні висіла дерев’яна рамка, подарована Петром ще до переїзду, а поруч стояла невелика полиця з книжками й Мартовими записниками. Проте найбільша зміна за ці роки відбулася не в хаті й навіть не на подвір’ї, а в тому, що тепер у кожній кімнаті лунав дитячий голос.

Ганнусі було чотири роки, і вона встигла перетворити впорядковане життя батьків на нескінченну низку маленьких несподіванок. Дівчинка мала темне волосся, яке Марта щоранку намагалася заплести у дві рівні косички, хоча вже за годину одна з них неодмінно розпліталася. Від Петра донька успадкувала серйозний погляд, а від матері — звичку ставити запитання, на які дорослі не завжди могли відповісти. Вона хотіла знати, чому дим із комина піднімається вгору, куди зникає вода після дощу й чи пам’ятають дерева, якими були маленькими. Особливо її цікавила велика піч, біля якої вона проводила холодні дні, розкладаючи на припічку дерев’яні ложки, клаптики тканини та маленькі камінці, зібрані на подвір’ї. Марта навчила доньку не наближатися до відчинених дверцят і не торкатися гарячого чавуну, але дозволяла сидіти на широкій лежанці, коли піч уже добре прогрілася. Іноді Ганнуся засинала там серед дня, притиснувши до грудей стару полотняну ляльку, а Марта ще довго не переносила її до ліжка, бо любила дивитися на спокійне дитяче обличчя.

Ян називав племінницю своєю маленькою господинею й щоразу, приходячи до сестри, запитував дозволу переступити поріг. Ганнуся сприймала це цілком серйозно, ставала посеред кухні, заклавши руки за спину, і довго розпитувала дядька, чи приніс він щось смачне та чи не забруднить підлоги. Ян урочисто обіцяв поводитися чемно, після чого дівчинка дозволяла йому ввійти й одразу ж вимагала підняти її на руки. Марта сміялася, спостерігаючи за цими церемоніями, і часом думала, що братові набагато легше знаходити спільну мову з дитиною, ніж із дорослими, які постійно намагалися повчати його. Ян міг годинами вигадувати для Ганнусі історії про далекі міста, величезні потяги та кораблі, хоча сам іще не бачив більшості речей, про які розповідав. Дівчинка слухала, розкривши рота, а потім запитувала, чи є в тих містах такі самі печі, як у них удома, і чи не мерзнуть люди, якщо печей немає. Ян відповідав, що в деяких будинках тепло приходить по трубах, але Ганнуся не вірила йому й заявляла, що без справжнього вогню ніякого тепла бути не може. Тоді брат підморгував Марті й казав, що її донька вже має власну думку про світ, а отже, виросте впертішою за матір.

Того літа Ян особливо часто приходив до їхньої хати, хоча роботи в батьківському господарстві вистачало від ранку до вечора. Він виріс високим, широкоплечим парубком, і Марта іноді ловила себе на тому, що шукає в його обличчі риси малого хлопчика, який колись бігав за нею селом і просив розповісти ще одну історію. Тепер він сам допомагав батькові з найважчою роботою, лагодив господарські речі й часом їздив до містечка, де знаходив тимчасовий заробіток. Проте всі ці заняття не могли втримати його думок удома, бо Ян, як і раніше, мріяв про далекі міста, заводи й залізниці, які колись розглядав на старій карті. Марта знала про його бажання виїхати ще з того весняного дня біля річки, коли братові було тринадцять і він уперше показав їй оголошення про роботу на сході. Вона тоді сподівалася, що з віком він передумає, закохається в якусь місцеву дівчину й захоче залишитися поруч із батьками. Але минали роки, а Ян лише впевненіше говорив про майбутню дорогу, ніби весь цей час не жив у селі, а тільки готувався до справжнього життя.

Про те, що рішення нарешті ухвалене, Марта дізналася наприкінці серпня, коли в саду вже почали достигати ранні яблука. Вона сиділа на лаві біля хати й перебирала квасолю, а Ганнуся поруч намагалася складати зі стручків маленькі хатинки, які одразу розсипалися. Петро працював за хлівом, лагодячи дерев’яні двері, що за літо перекосилися, і час від часу просив дружину подати йому той чи інший інструмент. Ян з’явився на дорозі ближче до обіду, несучи під пахвою свою стару дорожню сумку, яку Марта пам’ятала ще з його дитинства. Вона одразу звернула увагу на те, що брат іде незвично швидко й не озирається на сусідські подвір’я, як робив зазвичай. Ганнуся першою побачила його, покинула квасолю й побігла назустріч, голосно вигукуючи, що дядько нарешті прийшов. Ян підхопив племінницю на руки, підкинув угору й засміявся, але Марта помітила, що усмішка не приховує його хвилювання.

— Щось сталося? — запитала вона, коли брат підійшов ближче.

— Сталося, Мата.

Від цього дитячого звертання Марта насторожилася ще більше, бо Ян вимовляв його переважно тоді, коли хотів повідомити щось важливе або попросити про послугу. Він поставив Ганнусю на землю, сів поруч із сестрою й дістав із сумки складений аркуш паперу, який одразу поклав їй на коліна. Марта впізнала знайомі слова про роботу на великих підприємствах, але цього разу перед нею було не старе оголошення, а лист від чоловіка, з яким Ян познайомився через знайомих із містечка. Той працював на Донбасі й повідомляв, що на одному з підприємств потрібні робітники, а для новоприбулих можна спробувати знайти місце в гуртожитку. У листі згадувалися шахти, будівництво та можливість заробітку, який здавався Янові майже неймовірним порівняно з тим, що він отримував удома. Марта читала повільно, хоча зміст зрозуміла вже після перших рядків. Коли підвела очі, брат дивився на неї з тією самою впертістю, яку вона пам’ятала ще з його тринадцяти років.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше