За ці гроші — ціла хата

Оголошення Максим знайшов того самого вечора, коли Олена вперше запитала Наталю, чи не знає та когось, хто здає в селі житло. Розмова тоді обірвалася майже одразу, бо до школи привезли ще одну родину, на кухні закінчився газ у балоні, а Данило впав на сходах і розбив коліно. Наталя встигла лише сказати, що одна хата начебто є, проте треба спочатку поговорити з господарями, які давно жили у Вінниці. Олена згадала про її слова лише перед сном, коли діти вже вляглися, а вона сиділа на матраці й сортувала випрані речі. Саме тоді Максим простягнув їй телефон і з таким виразом обличчя, ніби знайшов щонайменше виграшний лотерейний квиток, сказав:

— Дивись. За ці гроші — ціла хата.

Олена навіть не відразу взяла телефон, бо останні кілька днів Максим регулярно показував їй оголошення, знайдені в місцевих групах. Одна хата не мала води й нормального даху, інша стояла майже за тридцять кілометрів від школи, а третю господар погоджувався здати лише без дітей, що Олена ще довго згадувала з обуренням. Тому вона лише нахилилася до екрана, готуючись знайти чергову причину, через яку цей варіант їм не підходить. Проте першою в очі впала не відсутність ремонту й навіть не старі дерев’яні вікна. Олена побачила ціну.

— Це за оренду? — запитала вона.

— За хату.

— За рік?

Максим засміявся.

— Купити, Лєно. Вся хата.

Олена забрала телефон і ще раз перечитала цифри, перевіряючи, чи не пропустила нуль. За такі гроші до війни в їхньому місті важко було купити навіть нормальний гараж, а тут продавали будинок, двадцять п’ять соток землі, сад, криницю та кілька господарських будівель. В описі чесно зазначалося, що газу немає, вода у дворі, а житло потребує ремонту, проте дах називали цілим і придатним до використання. Олена гортала фотографії, поступово перестаючи усміхатися. Стара білена хата виглядала бідно, але не покинуто.

Перед будинком росла велика груша, голе гілля якої закривало половину даху, а вздовж стежки ще виднілися торішні сухі чорнобривці. На іншому фото був сад із кількома яблунями, старим горіхом і дерев’яною лавкою, що перекосилася від часу. Усередині хати збереглися важкий стіл, мисник, два залізні ліжка й шафа, пофарбована темно-коричневою фарбою. Олена збільшила фотографію кухні й помітила біля стіни велику білену піч із широким припічком. Саме такі печі вона пам’ятала з дитинства, хоча давно була переконана, що в житлових хатах їх майже не залишилося.

— Там піч, — сказала Олена.

— Бачу.

— Справжня.

— А бувають несправжні?

— Максиме.

— Мовчу.

Вона ще раз перегорнула фотографії й повернулася до печі, сама не розуміючи, чому затримала на ній погляд. Побілка місцями обсипалася, біля чавунної заслінки темніла сажа, а припічок був заставлений старими банками й якимось посудом. Нічого красивого в ній не було, і все ж Олена одразу уявила, як Софійка сидить там у теплих шкарпетках, а Данило сушить мокрі рукавиці після снігу. Уявила запах дров і те особливе тепло, яке не давала жодна батарея. Потім спіймала себе на цих думках і швидко віддала телефон Максимові.

— Ми ж шукали оренду.

— Шукали.

— А це продаж.

— Я бачу.

— Тоді навіщо ти мені показуєш?

Максим знизав плечима й поклав телефон біля подушки. Він не переконував, не рахував уголос їхні заощадження й не починав розповідати, скільки можна зробити власними руками. Саме це насторожило Олену найбільше, бо чоловік явно вже встиг подумати про все перелічене. Вона склала останню дитячу кофту, поклала її до шафи й намагалася більше не дивитися в бік телефона. Минуло хвилин десять.

— Далеко вона? — запитала Олена.

Максим повернув до неї голову.

— Яка?

— Не починай.

— Кілометрів дванадцять звідси.

— Це вже інше село?

— Ага.

— Велике?

— Не знаю.

Олена зітхнула й простягнула руку до телефона. В описі була назва села, яку вона раніше не чула, хоча за останній місяць уже навчилася приблизно орієнтуватися в околицях. Від школи справді було недалеко, до районного центру — трохи більше, але Максим одразу сказав, що машиною це не проблема. Олена нагадала про дітей, магазини й лікарню, а він відповів, що вони поки лише дивляться оголошення. Його власне «лише» прозвучало настільки невинно, що Олена засміялася.

Наступного ранку вона знайшла Наталю на кухні, де та чистила картоплю й одночасно сварила когось телефоном за непривезений хліб. Олена почекала, поки жінка завершить розмову, потім відкрила оголошення й поклала телефон на стіл. Наталя глянула на фотографію лише раз. Її рука з ножем на мить завмерла над мискою.

— Так я ж про неї вам учора й казала, — промовила вона.

— Про цю?

— Ага.

— Максим сам оголошення знайшов.

Наталя знову взялася до картоплі.

— Ну то значить, не треба мені було й шукати.

Олена всміхнулася, хоча збіг справді видався дивним. У місцевих групах щодня публікували десятки оголошень, і Максим міг відкрити будь-яке з них, але показав саме ту хату, про яку збиралася розповісти Наталя. Втім, села тут були невеликі, порожніх будинків не так багато, а дешеві варіанти люди знали роками. Олена сіла на стілець і почала допомагати чистити картоплю. Кілька хвилин вони мовчали.

— А чого її ніхто не купує? — запитала Олена.

— А кому вона треба?

— Ну… дешево ж.

— Тут таких хат вистачає.

Наталя сказала це спокійно й кинула очищену картоплину у воду. Молодь їхала до Вінниці, дехто до Польщі, старі помирали, а діти не хотіли повертатися в села, де роботи майже не залишилося. Хати стояли роками, городи заростали, дахи починали протікати, і з кожною зимою ціна ставала меншою. Олена вже чула подібні історії від Людмили та інших місцевих. Нічого дивного в Наталиних словах не було.

— Господарів знаєте?

— Знаю.

— Нормальні?

— Нормальні.

— А хата?

Наталя подивилася на неї.

— Стара.

— Це я бачу.

— То поїдьте й самі гляньте.

Олена хотіла запитати щось іще, але на кухню зайшла жінка з дитиною й почала шукати гарячу воду. Розмова знову обірвалася, а Наталя повернулася до своїх справ. Перед тим як вийти, Олена ще раз глянула на телефон, який лежав біля миски з картоплею. На екрані залишалася фотографія старої біленої хати під грушею.