Майже як у нас

На сьомий день Олена вперше вийшла за ворота школи не тому, що треба було забрати щось із машини чи винести сміття. Наталя ще зранку сказала, що в магазин привезли хліб, і порадила сходити до обіду, бо ввечері може вже нічого не залишитися. Олена спочатку хотіла відправити Максима, але він разом із кількома чоловіками поїхав до сусіднього села забирати розкладачки, які хтось передав для школи. Данило залишився в кімнаті з Софійкою, яка вже вважала себе достатньо дорослою, щоб десять хвилин «дивитися за братом», а Наталя пообіцяла час від часу заглядати. Олена натягнула куртку, взяла телефон і вийшла на вулицю з дивним відчуттям, ніби вперше за багато днів робить щось цілком звичайне.

Село вона досі бачила переважно з вікна машини, тому тепер ішла повільно й роздивлялася хати, паркани та подвір’я, у яких ще тільки починалася весна. Снігу майже не залишилося, лише в затінку під старими яблунями лежали сірі, злежані клапті, а вздовж дороги текла каламутна вода, збираючись у вибоїнах. На городах чорніла мокра земля, біля сараїв кудкудакали кури, а з одного двору так сильно пахло димом, що Олена мимоволі згадала бабусине село, куди її возили в дитинстві. Тут не було нічого особливого, нічого такого, що мало б змусити її зупинятися й вдивлятися в чужі подвір’я, проте все здавалося дивно зрозумілим. Навіть хати, різні за кольором і розміром, стояли вздовж дороги так, ніби Олена вже колись бачила це село, тільки не могла пригадати коли.

— Ви до магазину? — гукнули їй через паркан.

Олена озирнулася й побачила жінку в старій синій куртці, яка стояла посеред городу з відром у руці. Поруч крутилися кілька курей, а великий рудий півень сердито розгрібав лапами мокру землю й час від часу поглядав на господиню. Жінка поставила відро, витерла долоні об штани й підійшла ближче, зовсім не соромлячись розглядати Олену. В іншій ситуації така увага могла б її роздратувати, але за останній тиждень Олена звикла, що місцеві впізнають новоприбулих раніше, ніж ті встигають представитися. У селі, мабуть, уже знали не лише кількість людей у школі, а й хто звідки приїхав, скільки має дітей і на якій машині.

— До магазину, — відповіла Олена.

— То не сюдою йдете.

— Наталя сказала прямо, а тоді біля криниці направо.

Жінка засміялася й похитала головою.

— От Наталка вміє дорогу розказати. Ви прямо підете, то до цвинтаря прийдете. Ген бачите березу?

Олена подивилася туди, куди їй показували, і побачила одразу три берези.

— Бачу.

— Не ту, що коло зеленої хати, а ту, що за хатою з синім забором.

Олена знову придивилася й не втрималася від усмішки, бо синіх парканів уздовж дороги було щонайменше чотири. Жінка теж зрозуміла безнадійність власного пояснення, махнула рукою й відчинила хвіртку. Сказала, що все одно йде до сусідки, тому проведе до повороту, а дорогою встигла запитати, як звати Олену, скільки років дітям і чи надовго вони приїхали. Останнє запитання прозвучало так природно, що Олена відповіла завчено, навіть не задумавшись. На кілька днів, поки все трохи вляжеться, а потім вони повернуться додому.

— Дай Боже, — сказала жінка.

Вона не стала переконувати, що війна швидко не закінчиться, не почала розповідати новини й не запитала, що саме відбувається в їхньому місті. Лише перехрестилася, коротко зітхнула й перевела розмову на погоду, яка цього року, за її словами, «дурна, як молода невістка». Олена засміялася, а жінка, яку звали Людмилою, почала пояснювати, що ще вчора вранці був мороз, а сьогодні вже можна картоплю з погреба перебирати. Вона говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, час від часу вставляла російські й сама того, здається, не помічала. Олена слухала й ловила себе на тому, що їй не доводиться перепитувати чи подумки перекладати жодного слова.

Перед поїздкою вона чула різне про захід України, хоча Вінниччина ніколи не здавалася їй справжнім заходом. Знайомі лякали, що переселенців не люблять, що через російську мову можуть зробити зауваження, а дехто взагалі радив менше говорити й не розповідати, звідки вони. Олена не знала, скільки в тих історіях було правди, а скільки звичайного людського бажання передати далі чужий страх, проте перші дні справді говорила обережніше. Тут же вона постійно чула «шо», «канєшно», «туда», «сюда» й навіть знайоме Максимове «та я поняв», яке вдома дратувало її до сказу. Мова села була м’якою, трохи співучою й водночас такою звичною, що Олена часом забувала, як далеко вони від дому.

— А ви балакаєте майже як у нас, — сказала вона Людмилі.

Жінка зупинилася посеред дороги й здивовано подивилася на неї.

— А як ми маємо балакати?

— Та не знаю. Я думала, інакше.

— По-польськи, чи шо?

Олена розсміялася так голосно, що з найближчого двору загавкав собака. Людмила теж засміялася, а потім сказала, що поляків у них колись справді було багато, та зараз хіба прізвища залишилися, костел і старі могили, на яких молоді вже не завжди можуть прочитати написане. Вона говорила про це між іншим, одразу ж перескочила на магазин і попередила, щоб Олена не купувала там яйця, бо в неї своїх повно. Про старий костел Олена тоді майже не задумалася. Лише машинально повернула голову в той бік, куди Людмила показала рукою, але за хатами нічого не побачила.

У магазині було тісно, тепло й пахло свіжим хлібом, ковбасою та пральним порошком. Біля прилавка стояли чотири жінки, які замовкли рівно на той час, поки Олена зачиняла за собою двері, а потім одна з них посунулася й звільнила їй місце. Продавчиня одразу запитала, чи вона «зі школи», і, почувши ствердну відповідь, дістала з-під прилавка ще дві буханки хліба. Олена хотіла пояснити, що прийшла лише по одну, але продавчиня вже складала хліб у пакет і говорила, що за другий платити не треба. Хтось із місцевих залишив гроші спеціально для тих, хто приїхав.

— Ні, дякую, у нас є гроші, — сказала Олена, відчуваючи знайоме неприємне напруження.

— То добре, що є.

— Я заплачу.

— Та платіть за одну.