Першою помітила порожній двір Ганнуся.
Вона стояла біля хвіртки з дерев’яною ложкою в руці й дивилася через дорогу, де за низьким тином росли дві старі сливи. Зазвичай у цей час там уже поралась пані Софія, невисока жінка з червоними від роботи руками, яка щоранку виносила курям зерно й голосно сварилася з півнем, бо той мав звичку залітати на лаву біля хати. Ганнуся любила спостерігати за цими сварками й іноді навіть повторювала Софіїні слова, за що Марта робила їй зауваження. Але сьогодні кури ходили подвір’ям самі, ворота стояли прочинені, а на лаві лежало перекинуте відро. Дівчинка довго чекала, поки сусідка вийде з хати, а потім повернулася до матері й запитала, чи не захворіла пані Софія. Марта, яка саме розвішувала випрану білизну, поглянула через дорогу й відповіла, що, мабуть, сусідка ще спить.
— А кури вже прокинулися, — зауважила Ганнуся.
Марта усміхнулася й попросила доньку принести з кухні ще кілька дерев’яних прищіпок. Дівчинка побігла до хати, а вона повернулася до білизни, намагаючись рівно розправити мокру сорочку Петра, яку вітер раз у раз загортав навколо мотузки. Ранок був теплим, хоча небо затягнули низькі хмари, і від землі піднімався важкий запах вогкої трави. За городами вже працювали люди, десь стукала сокира, а з боку дороги долинало скрипіння коліс. Марта не надала значення порожньому сусідському двору, бо в селі завжди знаходилося достатньо причин, через які люди могли затриматися з ранковими справами. Софія могла піти до родичів, захворіти або просто проспати після важкого дня. Проте, коли Марта закінчила розвішувати білизну й знову поглянула через дорогу, її насторожило, що кури вже розбрелися аж до хвіртки, а відро так і лежало перекинутим.
Софія жила з чоловіком Михайлом у невеликій хаті, яку вони збудували ще до війни. Дітей у них не було, тому подружжя трималося одне одного з тією особливою звичкою, яка з’являється після багатьох років спільного життя. Михайло працював у господарстві, умів лагодити вози й часто допомагав сусідам, коли потрібно було підправити колесо або замінити зламану вісь. Він був чоловіком небагатослівним, але справедливим, і Петро не раз казав, що з ним можна домовитися про будь-яку роботу, бо той ніколи не обіцяє того, чого не зможе зробити. Софія, навпаки, говорила багато й охоче, знала майже всі сільські новини та могла розповідати про них навіть тоді, коли співрозмовник уже давно намагався попрощатися. Марта іноді втомлювалася від її розмов, проте любила сусідку за доброту, особливо після того, як та допомагала їй у перші тижні після народження Ганнусі. Саме Софія принесла тоді маленьку полотняну сорочечку, пошиту власноруч, і сказала, що дитина має рости в доброму, навіть якщо її батьки ще не встигли нічого приготувати.
Ближче до обіду Марта вирішила зайти до сусідів. Вона взяла невелику миску з вареною картоплею, яку залишила після сніданку, й перейшла дорогу, попросивши Ганнусю почекати біля хвіртки. Дівчинка одразу запротестувала, бо хотіла піти разом із матір’ю, але Марта пояснила, що спочатку перевірить, чи все гаразд, а потім покличе її. У дворі пахло мокрою соломою й курячим послідом, а біля хліва стояла дерев’яна драбина, яку Михайло ще вчора лагодив. Марта підійшла до дверей, постукала й зачекала, але ніхто не відповів. Вона постукала ще раз, голосніше, назвавши Софію на ім’я, і почула за дверима тихий рух, ніби хтось зачепив стілець. За кілька секунд двері прочинилися, і на порозі з’явилася сусідка.
Марта не відразу впізнала її.
Софія стояла в тій самій темній спідниці, яку носила вчора, але хустка на голові була зав’язана недбало, а з-під неї вибивалося сиве волосся. Її обличчя здавалося набряклим, очі почервоніли, і вона дивилася на Марту так, ніби не могла зрозуміти, навіщо та прийшла. За її спиною було темно, хоча надворі вже давно розвиднілося, а в сінях на підлозі лежали якісь речі, яких Марта не встигла роздивитися. Софія побачила миску в її руках і раптом затулила рот долонею, наче звичайна сусідська турбота виявилася для неї нестерпною. Марта обережно запитала, чи не захворів хтось у хаті, й простягнула їжу, але жінка не взяла миски. Вона лише відступила на крок і тихо попросила зайти всередину.
У кухні стояв безлад, зовсім не схожий на той порядок, який Софія підтримувала навіть у найважчі дні. На столі лежала розгорнута скатертина, поруч валялися кілька ложок, а під лавою Марта помітила перевернуту дерев’яну скриньку, з якої висипалися старі листи й клаптики тканини. Біля печі стояв розбитий глиняний горщик, і по долівці розсипалася суха квасоля, яку ніхто не намагався зібрати. Софія пройшла до столу, сіла й поклала руки на коліна, але пальці так сильно тремтіли, що їй довелося притиснути їх одна до одної. Марта поставила миску на вільний край столу й повільно озирнулася, намагаючись зрозуміти, що сталося. У хаті не було слідів звичайної сварки чи випадкового безладу, бо речі лежали так, ніби їх навмисно витягали з усіх місць одразу. Вона перевела погляд на сусідку й тихо запитала, де Михайло.
— Забрали, — відповіла Софія.
Марта не відразу зрозуміла це слово, хоча почула його цілком виразно. Вона сіла навпроти, поклала долоні на стіл і попросила сусідку пояснити, хто саме забрав її чоловіка. Софія довго мовчала, потім підвела очі й сказала, що вночі приїхали троє чоловіків, один із яких був місцевий, а двох інших вона ніколи раніше не бачила. Вони постукали у двері так сильно, що Михайло прокинувся й спочатку подумав, ніби в когось сталася пожежа або захворіла дитина. Коли він відчинив, чоловіки зайшли до хати, показали якийсь папір і наказали одягатися, бо потрібно їхати для з’ясування певних обставин. Софія запитувала, яких саме, але їй відповіли, що все пояснять пізніше, а потім почали оглядати шафи, скрині й навіть місце під лежанкою. Вони шукали якісь документи, листи та записи, але нічого не пояснювали, лише ставили Михайлові запитання, на які він відповідав дедалі роздратованіше.
— Він же нічого не зробив, Марто, — прошепотіла Софія. — Ти ж знаєш Михайла.