У неділю Станіслав уперше за багато років не прийшов до костелу раніше за всіх. Зазвичай він виходив із дому ще до того, як сонце піднімалося над садками, і мати Марти, прокинувшись, знаходила на столі порожню чашку з-під чаю та акуратно складену серветку. Він не любив поспішати перед службою, бо орган потребував часу, особливо в холодні ранки, коли клавіші здавалися тугими, а повітря всередині старої будівлі ще зберігало нічну вогкість. Станіслав завжди казав, що музика не терпить метушні, тому приходив завчасно, перевіряв інструмент, переглядав ноти й лише тоді сідав чекати людей. Марта пам’ятала цей порядок із дитинства й навіть після заміжжя могла майже безпомилково визначити, коли батько вже переступив поріг костелу. Але тієї неділі, коли вона прийшла до батьків із Ганнусею, він сидів за кухонним столом у домашній сорочці й повільно розмішував ложечкою давно вистиглий чай. Його святковий піджак висів на спинці стільця, а біля дверей стояли начищені черевики, яких він так і не взув.
— Тату, ти захворів? — запитала Марта, зупинившись на порозі.
Станіслав підвів голову й усміхнувся, але не так, як зазвичай усміхався доньці, коли вона приходила без попередження. Він поклав ложечку на блюдце, поправив окуляри й простягнув руки до Ганнусі, яка вже бігла через кімнату, розкинувши руки для обіймів. Дівчинка залізла йому на коліна, поцілувала в щоку й одразу почала розповідати, що дорогою бачила маленьке кошеня, яке сиділо під тином і ніяк не хотіло виходити. Станіслав слухав уважно, ставив запитання, навіть пообіцяв, що наступного разу вони разом пошукають того котика, але Марта бачила, як він раз у раз поглядає на двері. Мати стояла біля печі й перекладала дрова, хоча вогонь горів рівно, а в хаті було досить тепло. На столі лежала розгорнута газета, і Марта помітила, що батько прикрив її долонею, щойно вона підійшла ближче. Це був такий дрібний рух, що за інших обставин вона навіть не звернула б на нього уваги.
— Що сталося? — запитала Марта, сідаючи навпроти.
— Нічого доброго, доню.
— З костелом?
Станіслав повільно кивнув і зняв окуляри. Він потер перенісся, ніби від довгого читання в нього заболіла голова, потім акуратно склав газету й відсунув її до краю столу. Марта знала, що батько не любить говорити про серйозні речі при дітях, тому обережно попросила Ганнусю піти до бабусі й допомогти їй із сніданком. Дівчинка спочатку обурилася, бо саме збиралася розповісти дідусеві, як її лялька впала з печі, але зрештою погодилася, коли бабуся пообіцяла дозволити їй замісити маленьку паляничку. Вони відійшли до печі, і Станіслав нахилився ближче до доньки. Його голос став тихішим, хоча двері й вікна були зачинені, а за стіною не чулося нікого, крім сусідського півня.
— Учора приходили з району. Сказали, що приміщення треба передати.
— Кому?
— Не пояснили до пуття. Для громадських потреб, кажуть.
— А служби?
— Поки що припинити.
Марта подивилася на батька, чекаючи, що він додасть щось іще, але Станіслав мовчав. Вона знала, що останніми роками навколо костелу точилися неприємні розмови, а священник не раз мусив пояснювати представникам влади, чому люди продовжують збиратися на молитву. Деякі церковні речі вже описали, частину приміщень оглядали сторонні чоловіки, а про дзвони дедалі частіше говорили так, ніби вони були не частиною храму, а звичайним металом, який можна кудись перевезти. Проте Марта все одно не вірила, що костел справді можуть зачинити, адже він стояв тут ще до народження її батька, пережив війну, зміну влади й стільки людських поколінь, що ніхто вже не пам’ятав усіх його парафіян. У ньому хрестили її та Яна, тут вона вперше причастилася, а згодом стояла поруч із Петром у день їхнього шлюбу. Навіть Ганнусю приносили сюди немовлям, загорнуту в білу пелюшку, яку мати Марти берегла ще з часів власних дітей. Тепер виходило, що всього цього можна позбутися одним наказом, написаним людьми, які, можливо, ніколи навіть не заходили всередину.
— А ксьондз що каже?
— Що будемо чекати.
— Чого?
Станіслав знизав плечима, і цей жест налякав Марту більше за саму новину. Батько завжди мав відповідь, навіть коли вона була неприємною, і ще з дитинства привчив доньку, що будь-яку складну справу можна розкласти на кілька простіших, якщо не поспішати й добре подумати. Він умів пояснити, чому не сходить посіяне зерно, як правильно вести записи й чому в деяких молитвах слова звучать інакше, ніж у повсякденній мові. Тепер перед нею сидів чоловік, який усе життя знав своє місце й обов’язки, але раптом не міг сказати, куди піде наступного ранку. Марта хотіла запевнити його, що все владнається, проте не змогла вимовити цих слів, бо сама не вірила в них. Вона лише простягнула руку через стіл і накрила батькову долоню своєю.
— Ти ж усе одно підеш сьогодні? — запитала вона.
— Піду. Маю дещо забрати.
— Я з тобою.
Станіслав хотів заперечити, але Марта вже підвелася й почала зав’язувати хустку. Вона попросила матір залишити Ганнусю до обіду, пообіцявши повернутися якнайшвидше, і вийшла на подвір’я, де ранкове сонце тільки починало прогрівати землю. Весна того року прийшла нерівно: кілька днів стояло майже літнє тепло, потім раптом повертався холодний вітер, а ночами на молодій траві з’являвся іній. У садках уже набубнявіли бруньки, проте дерева ще не поспішали розкривати листя, ніби теж не довіряли погоді. Станіслав ішов поруч із донькою повільніше, ніж раніше, і Марта вперше помітила, як помітно він постарів за останній рік. Його плечі трохи зсутулилися, а рука, якою він тримав старий шкіряний портфель, час від часу тремтіла. Вона запропонувала понести речі, але батько відмовився й лише попросив не поспішати.
Дорогою вони зустріли кількох знайомих, які привіталися й одразу відвели погляди, щойно зрозуміли, куди прямують Станіслав із донькою. Біля криниці стояли дві жінки, одна з яких колись співала в церковному хорі, але тепер навіть не запитала, чи буде служба. Марта помітила, як та стишила голос, коли вони проходили повз, і відчула неприємне роздратування, бо ще зовсім недавно ці люди могли годинами розмовляти біля костелу після недільної молитви. Станіслав, здається, нічого не помічав, хоча кілька разів привітався першим і щоразу отримував коротку відповідь. На роздоріжжі вони побачили чоловіка, який стояв біля воза й розмовляв із двома незнайомцями в темних пальтах. Один із них уважно подивився на Станіслава, але нічого не сказав, лише провів його поглядом, поки вони не звернули на вулицю до костелу. Марта відчула, як батько трохи міцніше стиснув ручку портфеля, і зрозуміла, що він теж помітив той погляд.