Дідусь без обличчя

Олена побачила малюнок уже після обіду, коли збирала зі столу чашки й крихти після печива. Данило сидів на підлозі біля дивана, підібгавши під себе одну ногу, і так старанно водив чорним олівцем по аркушу, що кінчик кілька разів проривав папір. Поруч лежала відкрита коробка з олівцями — червоний, синій, зелений, жовтий розсипалися по килиму, але він уперто брав лише чорний. Олена спершу не звернула на це уваги, бо останні дні діти малювали все підряд: нову хату, подвір’я, дерева, кота, якого бачили за парканом, навіть старий колодязь. Їй подобалося, що Данило нарешті почав сприймати переїзд як щось своє, а не як нескінченне життя серед коробок. Вона вже хотіла попросити його поскладати олівці, коли помітила, що весь центр аркуша був густо заштрихований. Чорна пляма займала майже третину малюнка.

— А що це в тебе? — запитала Олена, нахилившись через його плече.

— Дідусь.

Вона усміхнулася машинально, ще не роздивившись малюнка як слід. На аркуші Данило намалював їхню велику кімнату — впізнати її можна було по столу, вікну і печі, яку він зробив непропорційно великою, майже до самої стелі. Біля печі стояла людина. Висока, значно вища за намальованого поруч Данила, у довгому чорному одязі, що зливався з темною заслінкою. Руки в постаті були неприродно довгі й тонкі, а голова — кругла, незаштрихована всередині. Олена придивилася й зрозуміла, що дитина не намалювала обличчя. Ні очей, ні носа, ні рота — лише порожній білий овал посеред чорної постаті.

— Який дідусь?

Данило знизав плечима.

— Той.

— Який «той»?

— Що тут стоїть.

Олена повільно випросталася. Її погляд сам собою ковзнув у бік печі, хоча вона одразу розсердилася на себе за цей рух. Піч була холодна — Максим зранку не розпалював її, бо день видався теплим, і сонце добре нагріло кімнати через вікна. Чавунна заслінка була зачинена. На побіленому боці печі лежала смуга світла, а біля самої підлоги темніла нерівна пляма від старої сажі, яку вони так і не змогли відмити. Нічого незвичайного там не було. Просто стара піч у старій хаті.

— Даню, тут ніякого дідуся немає.

— Зараз нема, — погодився він.

Відповідь прозвучала так буденно, що Олена не одразу знайшла, що сказати. Данило тим часом знову схилився над аркушем і почав домальовувати біля печі кілька чорних рисок. Він не виглядав наляканим. Навпаки, був цілком спокійний, навіть трохи нудьгував, як дитина, яку дорослий відволікає дурними запитаннями від важливої справи. Саме це збентежило Олену найбільше. Якби син вигадав чудовисько, страшного діда чи привида й сам боявся власної фантазії, вона знала б, що робити. Можна було б посміятися, заглянути разом за піч, пояснити про тіні. Але Данило говорив про постать так само просто, як сказав би, що вранці бачив сусідського кота.

— А коли він тут був?

— Вночі.

Олена присіла поруч.

— Ти прокидався?

— Нє.

— Тоді звідки знаєш?

Данило замислився, насупив брови й нарешті відповів:

— Бо я його бачив.

— Уві сні?

Хлопчик знову знизав плечима. Олена взяла малюнок за край, але Данило одразу притиснув його долонею до підлоги. Не різко, не сердито — просто не дозволив забрати. Потім узяв коричневий олівець і провів кілька ліній усередині печі, наче малював дрова. Чорна постать залишилася біля заслінки. Її порожнє обличчя тепер здавалося ще помітнішим.

— А чому ти йому обличчя не намалював?

Данило підняв голову.

— Бо нема.

Олена відчула, як по руках виступили дрібні сироти.

— Як це — нема?

— Нема, — терпляче повторив він. — Там чорне.

— Ти ж залишив біле.

— Бо чорне не намалюється.

Цього разу вона нічого не відповіла. На кухні крапнула вода з крана, потім ще раз, і цей звичайний звук раптом став надто виразним у тиші. Десь надворі проїхала машина, дзенькнуло скло у старій шибці. Олена змусила себе підвестися й понесла чашки до мийки. Вона навмисно не озиралася на піч. Дитяча фантазія, повторювала вона подумки. Данило чув їхні розмови, чув, як вона питала Максима про шкребіння за заслінкою, міг прокинутися вночі й побачити тінь від меблів. Діти складають почуте й побачене докупи значно швидше, ніж дорослі встигають помітити.

Максим повернувся надвечір. Він заніс із двору оберемок сухих трісок, кинув їх біля печі й одразу запитав, чому Олена така мовчазна. Вона спершу хотіла нічого не казати. Після вчорашньої розмови про мишей, сажу і старі димоходи їй зовсім не хотілося знову виглядати людиною, яка шукає щось незрозуміле там, де достатньо простого пояснення. Але малюнок лежав на столі. Данило сам приніс його туди й залишив між коробкою з олівцями та Максимовими рукавицями. Максим узяв аркуш, роздивився і хмикнув.

— Художник росте.

— Подивися біля печі.

— Бачу.

— Він каже, що це дідусь.

Максим глянув на неї, потім знову на малюнок.

— Ну, дідусь то дідусь.

— Який стоїть біля нашої печі.

— Олено.

— Я просто кажу тобі, що сказав Данило.

Максим поклав малюнок на стіл і витер долонею пил із рукава. На його обличчі з’явився той вираз, який Олена вже добре знала: зараз він спробує пояснити все максимально просто, а якщо вона не погодиться — почне дратуватися. Він сказав, що Данило міг почути їхню нічну розмову, навіть якщо вони думали, що діти сплять. Міг побачити когось із сусідів біля вікна, міг запам’ятати чоловіка з телевізора, міг просто вигадати. У цьому віці, пояснював Максим, діти можуть бути абсолютно переконані у власних фантазіях. Олена слухала й кивала, бо сама кілька годин тому повторювала собі майже те саме. І все одно їй не ставало спокійніше.

— Він сказав, що в того дідуся немає обличчя.

Максим усміхнувся.

— Бо не вміє намалювати.

— Він уміє.

— Ну добре. Не захотів.

— Максиме, він сказав: «Там чорне».

Усмішка зникла не одразу. На якусь коротку мить Максим завмер, дивлячись на аркуш, і Олена це помітила. Потім він узяв тріски й присів перед піччю, ніби розмова була закінчена. Відсунув заслінку, заглянув усередину, поворушив кочергою старий попіл. Звідти сипнула суха сажа. Максим кашлянув, відвернувся й сказав, що ось Данилове «чорне» — піч стара, всередині все чорне, дитина це бачила сотню разів. Його пояснення було логічним. Настільки логічним, що Олена майже дозволила собі заспокоїтися.