До села вони в’їхали майже опівночі, коли Данило вже давно спав, а Софійка прокидалася лише на крутих поворотах, розплющувала очі й одразу знову провалювалася в сон. Навігатор кілька разів губив дорогу, змушував Максима розвертатися біля темних посадок і вперто вів туди, де асфальт раптом закінчувався двома глибокими коліями. Олена вже перестала дивитися на карту, бо від яскравого екрана боліли очі, а назви сіл, які вони проїжджали, змішалися в голові й нічого їй не говорили. Південь Вінниччини був для неї лише точкою на карті, місцем, куди вони звернули випадково, бо діти більше не могли сидіти в машині, а попереду залишалося ще кілька годин дороги. Якби того вечора Максим не послухав її й поїхав далі, Олена ще багато років могла б навіть не дізнатися, що таке село існує.
Школу вони знайшли не відразу, хоча в повідомленні чітко написали: центр села, двоповерхова будівля за пам’ятником. Максим двічі проїхав повз потрібний поворот, поки біля зачиненого магазину не помітив чоловіка в темній куртці, який курив під ліхтарем і дивився на їхню машину з відвертою цікавістю. Почувши запитання, той підійшов ближче, сперся рукою об прочинене вікно й кілька секунд мовчки розглядав Максима. Олена напружилася, сама не розуміючи чому, та чоловік раптом кивнув кудись у темряву й почав пояснювати дорогу таким знайомим суржиком, що вона мимоволі всміхнулася. Треба було повернути «коло сільради», проїхати «ген туди», а біля хреста не брати вправо, бо там «навигатор бреше й заведе в поля».
— Ви, мабуть, зі сходу? — запитав чоловік, уже відходячи від машини.
Максим кивнув, і Олена приготувалася до наступних запитань, яких за останні дні вони почули достатньо, хоча більшість людей питала не зі злості, а з тієї незручної цікавості, що виникає перед чужим горем. Чоловік лише викинув недопалок у старе металеве відро біля магазину й знову показав рукою в бік школи. Сказав, що там уже чекають, бо «Наталка дзвонила, казала, ще одна машина їде», а потім побажав доброї ночі так буденно, ніби вони були не втікачами за сотні кілометрів від дому, а родичами, які трохи запізнилися в гості. Олена ще кілька секунд дивилася на нього через заднє скло, поки темна постать не зникла за поворотом. Їй раптом стало трохи спокійніше.
Біля школи горіли два вікна на першому поверсі, а над головним входом висіла синьо-жовта стрічка, яку вітер раз по раз притискав до стіни. Щойно Максим заглушив двигун, двері відчинилися й надвір вийшла повна жінка років п’ятдесяти у в’язаній кофті, накинутій просто поверх домашнього халата. За нею з’явився молодий хлопець із ліхтариком, а потім ще дві жінки, одна з яких одразу рушила до машини й почала питати, чи є маленькі діти. Олена не встигла навіть відповісти, як Данила вже допомагали витягти з крісла, Софійці поправляли куртку, а Максимові наказували не чіпати валізи, бо хлопці самі занесуть. Уся ця метушня була такою швидкою й упевненою, що Олена кілька хвилин просто стояла біля машини, тримаючи в руці сумку з документами.
— Мамочко, заходьте, холодно ж, — сказала жінка в халаті, торкнувшись її ліктя. — Дітей нагодуємо, постелимо, а завтра вже будете думати, що далі.
— Ми тільки до ранку, — поспішила пояснити Олена. — Нам далі треба їхати.
— Та хоч до обіду, — відмахнулася жінка. — Зараз спати треба.
Олена хотіла ще щось сказати, можливо, пояснити, що їх чекають і що вони взагалі опинилися тут випадково, але слова раптом здалися непотрібними. Вона слухняно пішла за жінкою до школи й відчула знайомий запах фарби, старих книжок та мокрої ганчірки, якою зовсім недавно мили підлогу. У коридорі стояли парти, відсунуті до стін, коробки з одягом, кілька упаковок води й дитячий велосипед без одного допоміжного колеса. На дверях колишнього кабінету української мови хтось приклеїв аркуш із написом «СІМ’Ї З ДІТЬМИ», а під ним дитячою рукою було домальоване велике червоне серце. Софійка зупинилася біля малюнка й довго його розглядала.
У класі, куди їх привели, замість парт стояли шість матраців, застелених різною постільною білизною, і Олена одразу подумала, що її мама ніколи не поєднала б рожеві наволочки із синіми простирадлами. Ця недоречна думка з’явилася сама, і від неї раптом защипало в очах, бо ще кілька днів тому такі речі могли мати значення. Біля стіни спала незнайома жінка з двома дітьми, на сусідньому матраці лежав літній чоловік, накрившись пальтом поверх ковдри, а в кутку тихо працював маленький електричний обігрівач. Для них залишили місце біля вікна, де вже лежали чотири подушки й складені ковдри. Олена подякувала, хоча голос зрадницьки затремтів.
— Їсти будете? — запитала жінка в халаті.
— Ні, дякуємо, ми…
— Будете, — перебила вона. — Діти цілий день у дорозі.
За десять хвилин Софійка сиділа в учительській і їла картопляне пюре з котлетою, хоча ще в машині запевняла, що зовсім не голодна. Данило засинав просто на руках у Максима, тримаючи в кулаці шматок хліба, а сам Максим мовчки доїдав другу тарілку борщу. Олена пила гарячий чай із великої чашки з написом «Найкращому вчителю» й дивилася на жінок, які носили каструлі, мили тарілки та сперечалися, кому завтра їхати по молоко. Ніхто не говорив пошепки й не дивився на них із жалістю, чого Олена боялася найбільше. Їх просто нагодували.
— Ви звідки? — нарешті запитала жінка в халаті, сідаючи навпроти.
Олена назвала місто.
Жінка завмерла лише на мить, а потім кивнула так, ніби почула відповідь на звичайне запитання.
— Я Наталя, — сказала вона. — Завгосп тут. Ну, зараз уже не знаю, хто я. І завгосп, і кухарка, і комендант.
Максим усміхнувся, а Олена вперше за день засміялася вголос. Сміх вийшов коротким і якимось винуватим, проте Наталя відразу підхопила його й почала розповідати, як учора серед ночі шукала дитячий горщик по всьому селу. За кілька хвилин вони вже говорили про звичайні речі: дітей, дороги, ціни на пальне й те, що березень цього року видався холодним. Про війну ніхто не згадував. Вона й так сиділа з ними за столом.