Сімнадцятирічна Харпер переїжджає з родиною до великого будинку серед лісів Мену. Батьки радіють простору, молодший брат обирає місце для своєї фортеці, а вона намагається звикнути до думки, що тепер за вікном її спальні немає жодного вогника, на який можна дивитися, коли не спиться.

Тут можна залишити штори відкритими, переодягатися біля вікна й не хвилюватися, що хтось із сусідів зазирне всередину. Але це зовсім не означає, що ніхто не дивиться на неї, поки вона стоїть біля скла. І що, вимкнувши світло, вона нарешті залишиться сама.