Мамо, не стукай у вікно

Розділ 13.1 Подивлюся в твої очі

Щойно мені сказали не відчиняти, а тепер треба вивести Бенні, бо скло нібито ось-ось не витримає. Саме цього жінка добивається весь вечір, тільки тепер я маю повірити хлопцеві, який дивиться на нас звідкись із будинку.

Підношу телефон до губ, збираючись знову запитати, чи це він. Уже набираю повітря, коли розумію, що почую у відповідь.

Так.

Те саме слово, яке вже допомогло мені повірити, що він поруч.

Опускаю руку. Після моїх запитань у розмові залишається достатньо слів, щоб вона зрозуміла, про що йдеться, а потім відповіла за нього. Мені навіть не обов’язково друкувати.

Ні... Ми залишаємося тут. Поки шибки цілі й двері замкнені, я не поведу його надвір через повідомлення, якого за хвилину може вже не бути.

— Не треба більше про вікна, — шепочу. — Я не знаю, хто мені відповідає.

Екран деякий час не змінюється, і я встигаю злякатися, що образила Ноа. Мені хочеться, щоб він залишився, навіть якщо не може сказати, як нам урятуватися.

«Я розумію».

Дихаю повільніше, спираючись потилицею на диван. Бенні ворушить губами уві сні й шукає долонею мій рукав, тому я підсуваю руку ближче.

— Просто поговори зі мною, добре?

«Про що?»

Зазвичай я знаю, що написати хлопцеві, лише коли Ава простягає мені свій телефон. Зараз у голові немає нічого, крім дверей і мокрих долонь на склі.

Дивлюся на ім’я Ноа над розмовою й згадую, як уперше збільшувала його фотографію. Тоді мене хвилювало, чи встиг він відкрити мою.

— Ти одразу зрозумів, що фото не тобі?

«Коли ти написала, що помилилася».

Я прикриваю очі, відчувши знайомий сором. От би повернутися в той момент і залишитися людиною, у якої найбільша проблема в житті — випадково надісланий знімок.

— А до того що подумав?

«Що ти сміливіша за мене».

Дивлюся на екран, а тоді тихо видихаю щось схоже на сміх.

— І тому ти надіслав таке саме?

«Інакше моя нормальна фотографія поруч із твоєю виглядала б дивно».

— Я хотіла побачити, який ти без тієї гримаси, — зізнаюся. — А тоді помітила шафу.

Пальці самі стискають телефон, і я відводжу погляд, поки знову не почала озиратися.

«Я все зіпсував».

Не знаю, що на це відповісти. Він налякав мене до смерті, і я не хочу робити вигляд, що забула, бо тепер мені самотньо.

— Так, — кажу нарешті. — Дуже. Я тоді вже думала, що ти мені подобаєшся.

Відразу хочеться пояснити, що я маю на увазі фотографію, тільки фотографію, але я замовкаю, поки не зробила ще гірше.

У переднє вікно стукають. Я смикаюся, і Бенні невдоволено ворушиться на колінах. Піднімаю очі на штору, притиснувши долоню до його спини.

— Харпер, — озивається жінка. — Подивися на мене.

На телефоні з’являється відповідь Ноа.

«А зараз?»

Дивлюся вниз, і серце починає битися частіше вже не тільки від страху. Він чекає відповіді на запитання, яке ще вчора змусило б мене бігти до Ави.

— Зараз я не дуже собі довіряю, — шепочу. — Але хочу, щоб ти залишився.

«Я залишуся».

У скло стукають знову, цього разу тричі поспіль. Дивлюся на Бенні, перевіряючи, чи він не прокинувся, й підтягаю плед вище. На штору намагаюся не підводити очей.

— Ти мене чуєш, Харпер?

Мовчу. Їй не обов’язково знати, що я чую кожне слово й насилу втримуюся на місці.

— У тебе була дівчина? — питаю Ноа, бо це перше, що спадає на думку.

«Ні».

— Чому?

Відразу розумію, як це прозвучало, і починаю пояснювати, що не прошу звіту й що зі мною теж ніхто не зустрічався. Ноа відповідає, перш ніж я встигаю наговорити ще чогось.

«Я не знав, як підійти».

Мені стає легше, хоча його відповідь не стосується нічого з того, що відбувається за вікнами. Я ж увесь час думаю, що всі, крім мене, давно розібралися, як знайомитися й цілуватися, не поводячись при цьому як повна дурепа.

— Я теж, — кажу. — Можу два дні придумувати, що відповісти, а потім написати «ясно».

«Мені ти так не писала».

— Я з тобою весь час щось вигадувала, щоб ти не перестав відповідати.

Зізнавшись, притискаю губи до волосся брата, бо не знаю, куди подіти обличчя. Телефон лежить у мене на коліні, і на кілька секунд я забуваю подивитися, чи не ворухнулася штора.

У раму б’ють, і я підскакую так різко, що брат схлипує, не прокидаючись. Дивлюся на вікно, і жінка відразу говорить тихіше.

— Ось так, сонечко. Я ж просто хочу, щоб ти мене послухала.

Погладжую Бенні по спині, чекаючи, поки він перестане соватися. Вона мовчить, доки я дивлюся на штору. Щойно опускаю очі до телефона, знову чую стук.

Цього разу не піднімаю голови відразу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше