Відсахуюся, вирвавши руку з-за штори, і боляче вдаряюся стегном об край ліжка. Тканина падає на місце, а я вже йду до Бенні, майже наосліп шукаючи його руку. Він починає щось питати, але я можу лише сказати, щоб ішов зі мною, і відчиняю двері.
У коридорі нікого немає. Світло горить, як і раніше, та я все одно намагаюся триматися подалі від темного отвору сходів. За спиною знову плачуть, і я прискорюю крок, поки брат не просить іти повільніше.
Ми заходимо до батьківської спальні, і лише там я дозволяю собі зупинитися.
Бенні стає біля ліжка з Расті під пахвою. Зачиняю двері, перевіряю, чи замкнене вікно, тримаючись збоку від штор, і сідаю навпочіпки перед братом.
— Я тебе налякала, так? Вибач.
Він киває й витирає ніс рукавом.
— Що ти там бачила?
Не можу змусити себе сказати йому про рот, із якого лунав плач.
— Там не мама, Бенні. Я бачила. Нам треба дочекатися машини й поїхати.
Він починає плакати мовчки, стуливши губи, і я притискаю його до себе. Хочеться, щоб мама сказала, що робити, бо я вже не справляюся, але можу тільки гладити брата по спині.
Телефон у кишені вібрує кілька разів поспіль. Дістаю його однією рукою, не відпускаючи Бенні.
«Ти відійшла від вікна?»
«Харпер, відповідай».
«Так», — набираю, двічі помилившись у такому короткому слові.
«Ви обоє?»
Пишу, що ми в батьківській спальні. Ноа відповідає: «Добре. Я на сходах».
Я так його боялася, а тебер хочеться попросити його зайти, сісти біля нас, щоб я не мусила весь час дивитися в телефон. Але це неможливо... Він мертвий.
— Коли приїде машине?.. — скиглить малий.
— Зараз дізнаюся.
Верхнє світло тут вимкнене, з коридору просочується лише вузька смуга під дверима. Відсуваю край штори настільки, щоб бачити гравійний майданчик, залишаючись збоку від скла. Ґанок звідси майже не видно, зате видно дорогу між деревами й порожнє місце, де стояла татова машина.
Телефон починає дзвонити, і я відразу впізнаю ім’я мами Ави. Відповідаю, перш ніж встигаю подумати, чи не треба спочатку щось у неї запитати.
— Харпер, я вже на вашій дорозі. Тут темно, не впевнена, що правильно повернула.
— Біля поштової скриньки? Так, там. Їдьте прямо, потім буде…
— Бачу світло, — каже вона. — Здається, знайшла. Ви готові?
У слухавці тихо грає музика, чути клацання поворотника.
— Так. Тільки під’їдьте до самих дверей, будь ласка.
— Під’їду. Ви поки застібайтеся, на холод не виходьте.
Після розмови ще трохи тримаю телефон біля вуха, поки між деревами не з’являється світло фар. Воно ковзає по стовбурах, ховається за кущами й знову виринає ближче до повороту. Нахиляюся, щоб не втратити його з очей, але з цього вікна не видно останнього відрізка дороги.
— Вона вже тут? — питає Бенні.
— Під’їжджає. Треба взутися, ходімо.
Пишу Ноа, що йдемо вниз, і прошу ще раз подивитися на двері. Він надсилає фотографію. Той самий передпокій, та сама банкетка, але знято ближче, з нижньої сходинки. За вузьким склом біля входу тепер темно, жінки не видно.
«Біля дверей нікого», — приходить слідом.
Збільшую знімок, намагаючись побачити хоч щось збоку від рами, потім змушую себе його закрити. Мама Ави вже під’їжджає, а ми досі босі.
Бенні спускається, тримаючись за поруччя, а я йду слідом, поклавши долоню йому на плече. У кухні досі вимкнене світло. Уявляю щоку, притиснуту до кухонного вікна, й переводжу погляд на ноги брата, щоб зробити наступний крок. Ще трошки... Все в порядку. Зараз ми звідси виберемося.
Саджу його на банкетку й дістаю взуття. Шнурок потрапляє під п’яту, доводиться допомогти йому витягнути його й поправити язичок.
Коли обидва черевики нарешті вдягнені, всовую ноги у свої кросівки, накидаю на брата куртку й хапаю свою. За дверима чути кроки.
— Харпер? Ви готові?
Це мама Ави. Її голос трохи приглушений дверима, але я впізнаю його після першого слова.
— Зараз! — відповідаю й мало не плачу від полегшення. — Ми вже взулися.
— Ви поки застібайтеся, на холод не виходьте.
Пальці зупиняються на блискавці Бенні. Те саме було сказано і по телефону.
А що як... Що як то не вона?..
Я дивлюся на двері й чекаю, що почую щось іще: запитання про маму, дзенькіт ключів, навіть шарудіння сумки, яку вона завжди носить на плечі. За ними тихо.
Бенні вже підводиться, але я притримую його за рукав. Звідси видно частину скла біля входу, однак за ним темно, і мені доведеться підійти ближче, щоб роздивитися ґанок.
— Ви вже вийшли з машини? — питаю я.
— Харп, відчини. Я змерзла.
Я не підходжу до замка. Натомість піднімаю телефон і знаходжу щойно завершений виклик. Поки йдуть гудки, відступаю з Бенні до сходів, намагаючись не повернутися до дверей спиною.