Мамо, не стукай у вікно

Розділ 9.1 Допомога

Відсахуюся, вирвавши руку з-за штори, і боляче вдаряюся стегном об край ліжка. Тканина падає на місце, а я вже йду до Бенні, майже наосліп шукаючи його руку. Він починає щось питати, але я можу лише сказати, щоб ішов зі мною, і відчиняю двері.

У коридорі нікого немає. Світло горить, як і раніше, та я все одно намагаюся триматися подалі від темного отвору сходів. За спиною знову плачуть, і я прискорюю крок, поки брат не просить іти повільніше.

Ми заходимо до батьківської спальні, і лише там я дозволяю собі зупинитися.

Бенні стає біля ліжка з Расті під пахвою. Зачиняю двері, перевіряю, чи замкнене вікно, тримаючись збоку від штор, і сідаю навпочіпки перед братом.

— Я тебе налякала, так? Вибач.

Він киває й витирає ніс рукавом.

— Що ти там бачила?

Не можу змусити себе сказати йому про рот, із якого лунав плач.

— Там не мама, Бенні. Я бачила. Нам треба дочекатися машини й поїхати.

Він починає плакати мовчки, стуливши губи, і я притискаю його до себе. Хочеться, щоб мама сказала, що робити, бо я вже не справляюся, але можу тільки гладити брата по спині.

Телефон у кишені вібрує кілька разів поспіль. Дістаю його однією рукою, не відпускаючи Бенні.

«Ти відійшла від вікна?»

«Харпер, відповідай».

«Так», — набираю, двічі помилившись у такому короткому слові.

«Ви обоє?»

Пишу, що ми в батьківській спальні. Ноа відповідає: «Добре. Я на сходах».

Я так його боялася, а тебер хочеться попросити його зайти, сісти біля нас, щоб я не мусила весь час дивитися в телефон. Але це неможливо... Він мертвий.

— Коли приїде машине?.. — скиглить малий.

— Зараз дізнаюся.

Верхнє світло тут вимкнене, з коридору просочується лише вузька смуга під дверима. Відсуваю край штори настільки, щоб бачити гравійний майданчик, залишаючись збоку від скла. Ґанок звідси майже не видно, зате видно дорогу між деревами й порожнє місце, де стояла татова машина.

Телефон починає дзвонити, і я відразу впізнаю ім’я мами Ави. Відповідаю, перш ніж встигаю подумати, чи не треба спочатку щось у неї запитати.

— Харпер, я вже на вашій дорозі. Тут темно, не впевнена, що правильно повернула.

— Біля поштової скриньки? Так, там. Їдьте прямо, потім буде…

— Бачу світло, — каже вона. — Здається, знайшла. Ви готові?

У слухавці тихо грає музика, чути клацання поворотника.

— Так. Тільки під’їдьте до самих дверей, будь ласка.

— Під’їду. Ви поки застібайтеся, на холод не виходьте.

Після розмови ще трохи тримаю телефон біля вуха, поки між деревами не з’являється світло фар. Воно ковзає по стовбурах, ховається за кущами й знову виринає ближче до повороту. Нахиляюся, щоб не втратити його з очей, але з цього вікна не видно останнього відрізка дороги.

— Вона вже тут? — питає Бенні.

— Під’їжджає. Треба взутися, ходімо.

Пишу Ноа, що йдемо вниз, і прошу ще раз подивитися на двері. Він надсилає фотографію. Той самий передпокій, та сама банкетка, але знято ближче, з нижньої сходинки. За вузьким склом біля входу тепер темно, жінки не видно.

«Біля дверей нікого», — приходить слідом.

Збільшую знімок, намагаючись побачити хоч щось збоку від рами, потім змушую себе його закрити. Мама Ави вже під’їжджає, а ми досі босі.

Бенні спускається, тримаючись за поруччя, а я йду слідом, поклавши долоню йому на плече. У кухні досі вимкнене світло. Уявляю щоку, притиснуту до кухонного вікна, й переводжу погляд на ноги брата, щоб зробити наступний крок. Ще трошки... Все в порядку. Зараз ми звідси виберемося.

Саджу його на банкетку й дістаю взуття. Шнурок потрапляє під п’яту, доводиться допомогти йому витягнути його й поправити язичок.

Коли обидва черевики нарешті вдягнені, всовую ноги у свої кросівки, накидаю на брата куртку й хапаю свою. За дверима чути кроки.

— Харпер? Ви готові?

Це мама Ави. Її голос трохи приглушений дверима, але я впізнаю його після першого слова.

— Зараз! — відповідаю й мало не плачу від полегшення. — Ми вже взулися.

— Ви поки застібайтеся, на холод не виходьте.

Пальці зупиняються на блискавці Бенні. Те саме було сказано і по телефону.

А що як... Що як то не вона?..

Я дивлюся на двері й чекаю, що почую щось іще: запитання про маму, дзенькіт ключів, навіть шарудіння сумки, яку вона завжди носить на плечі. За ними тихо.

Бенні вже підводиться, але я притримую його за рукав. Звідси видно частину скла біля входу, однак за ним темно, і мені доведеться підійти ближче, щоб роздивитися ґанок.

— Ви вже вийшли з машини? — питаю я.

— Харп, відчини. Я змерзла.

Я не підходжу до замка. Натомість піднімаю телефон і знаходжу щойно завершений виклик. Поки йдуть гудки, відступаю з Бенні до сходів, намагаючись не повернутися до дверей спиною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше