Мамо, не стукай у вікно

Розділ 11. З того боку

За дверима нас більше не кличуть. Я чекаю, коли зашурхотить гравій під її ногами, але ніхто не йде. Можливо, вона мовчить із тієї самої причини, що й ми: слухає, куди я поведу Бенні.

— Хочеш води? — питаю я. Він киває, і я складаю долоні човником під тонким струменем. Бенні п’є з моїх рук, аж поки йому не починає текти за комір, і тоді відхиляється, щоб я витерла йому підборіддя.

Він не питає, чи приїде ще хтось по нас. Я б і сама не хотіла, щоб тато зараз знайшов когось ще й сюди звернула ще одна машина. Перед очима так виразно постають окуляри, зсунуті на голову мами Ави, що я закручую кран і стою кілька секунд, не підводячи очей на дзеркало. Що думає мій малий брат — гадки не маю. Але він якийсь дуже спокійний.

Ми з Бенні маємо вийти звідси самі, і колись комусь уже вдалося. У статті писали, що дев’ятирічного брата Ноа відвезли до лікарні на огляд. Тоді мене так налякало те, де знайшли самого Ноа, що я навіть не замислилася, як малому вдалося пережити ту ніч.

«Твій брат вижив. Як він вийшов?» — пишу я Ноа.

Поки чекаю, закочую рукав: вода стікає по зап’ястку й лоскоче лікоть.

«У підвалі є низьке віконце. Я підсадив його, а він ліг животом на підвіконня і сповз назовні».

«А ти?»

«Я пробував першим. Голова проходить, а далі я застряг. Ліам знімав із мене куртку, думав, це через неї. Довелося лізти назад».

Уявляю, як вони вдвох вовтузяться з рукавами, ще сподіваючись усе цим виправити, а десь нагорі вже ходить та, яку Ноа впустив до будинку.

«Я сказав триматися стежки за будинком, вона виходила до дороги. Далі за рогом я його вже не бачив».

«А як ти вмовив його вилізти самого?»

«Сказав, що піду слідом. Він повірив, бо я зняв куртку».

Бенні водить пальцем уздовж блискавки, чекаючи, поки я домовлюся з кимось дорослим і зможу сказати, що можна йти. Можу пообіцяти йому що завгодно, і він мені повірить. Ще ніколи мені не було від цього так страшно.

— Послухай, ми зараз підемо в підвал. Там є вікно, і я хочу подивитися, чи зможемо ми через нього вибратися, якщо знадобиться.

— А ти ж казала, що вікон не відчинятимеш.

— Я пам’ятаю. Ми тільки подивимося.

«Спустишся й обійдеш котел. Біля стіни стояв верстак, вікно над ним. Якщо верстак прибрали, візьми щось, на що можна стати».

Двері до підвалу я бачила на кухні, коли мама шукала комору й відчинила не ті. Запам’ятала лише сходинку, дерев’яну стіну з вимикачем та запах землі. Тоді я навіть не заглянула вниз.

Перш ніж виходити, прибираю звук на телефоні. Кладу його в кишеню так, щоб відчути вібрацію, і відсовую засувку. У передпокої горить світло.

Та в цю мить ручка вхідних дверей беззвучно опускається. Нижче є ще засув, він тримає, тож я чекаю, що зараз ручка брязне, відскочивши на місце. Її так само тихенько підіймають. Якби я вийшла з вбиральні трохи пізніше, то й не знала б, що вона пробувала двері.

Так. Ти зможеш. Вона не може зайти сама, це вже точно. Просто йди.

На кухні вмикаю тільки лампочку над плитою. Тьмяного світла вистачає, щоб обійти стіл, не зачепивши стільців.

— Расті лапку прищемиш, — шепочу, коли він намагається пройти за мною у вузькі двері. Бенні перехоплює іграшку й притискається щокою до мого плеча, поки я знаходжу вимикач.

Унизу засвічується лампа в дротяній сітці. Видно цементну підлогу й дві нижні сходинки, на яких розсипалася суха штукатурка. Відчиняю двері навстіж і підпираю стільцем. Принаймні на зворотному шляху не доведеться в темряві шукати ручку.

На половині спуску Бенні затримує мене за руку. Здригаюся, але він лише показує під ноги: ще крок, і я наступила б на розв’язану шнурівку. Поки зав’язую її, він тримається за комір моєї куртки й не відпускає, навіть коли ми рушаємо далі.

Верстак на місці. На ньому стоїть відро з облущеною фарбою та лежать згорнуті в трубку рештки шпалер. Я зсуваю все це до краю, і перед нами відкривається довге низьке вікно. За склом можна розрізнити травинки й торішнє листя. Надворі земля майже врівень із підвіконням, хоча всередині воно сягає мені до плеча.

Проводжу долонею по дереву, знімаючи шар пилу. Ліва половина рами глуха, під правою є клямка й дві маленькі петлі. Я нарешті розумію, навіщо Ноа розповідав про куртку. Відчиняється тільки кватирка, лише трохи ширша за іграшкового єнота в Бенні під пахвою.

Брат підходить ближче, і я бачу, що він пролізе. Якщо покласти його на верстак, стягнути об’ємну куртку й підсадити за коліна, йому треба буде лише витягти руки вперед. Я зможу підштовхнути його.

— Харпер, а ти мене за ноги триматимеш? — питає він, простеживши за моїм поглядом.

— Триматиму, — обіцяю й відразу шкодую, бо він уже розстібає куртку.

Для нього ми вже про все домовилися: він вилізе першим і посунеться, щоб вистачило місця й мені. Як йому пояснити, що я дивлюся на цей отвір і бачу, як мені доведеться по одному відчепити його пальці від своїх і залишити брата самого по той бік скла?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше