Мамо, не стукай у вікно

Розділ 4. Мерсери

— Мама.

Дурне відчуття, ніби тепер треба дочекатися відповіді, хоча я лише прочитала напис. Від власного дихання ворушиться волосся біля щоки, змушуючи мене різко відкинути голову, перш ніж я встигаю зрозуміти, що мене торкнулося.

Задкую, тягнучи телефон за собою, і лише коли можу сісти, набираю повні груди повітря.

У галереї є фотографія. Темний сучок, край моєї долоні й подряпини, які можна прочитати, якщо знати, що там написано. Дивлюся, чи вона на місці, боячись принести татові чергову порожню картинку, але нічого не зникло.

Може, хлопчик просто колись написав «мама» на підлозі, як я дряпала своє ім’я на парті.

Але навіщо ховатися під ліжком, щоб написати саме це слово?

Знову згадую повідомлення про вбивцю.

Та ну... Не вбила ж його власна матір.

Біля кабінету зупиняюся, почувши голос із татового ноутбука. Він сидить боком до дверей у навушниках і гортає якісь сторінки.

— Тату, мені треба дещо показати. Воно справді там є.

Він знімає один навушник і дивиться на телефон, який я простягаю. Потім переводить погляд на мої коліна, забруднені пилом, і вимикає мікрофон.

— Ти знову лазила під ліжко?

— Так, але послухай. Я знайшла дещо на підлозі. Можеш піти зі мною?

Батько вмикає мікрофон, просить колег продовжувати без нього, закриває ноутбук і підводиться. У коридорі я пропускаю його вперед, хоча збиралася вести сама, а він кладе руку мені на плече й питає, чи Бенні внизу.

— У вітальні. Мама попросила за ним приглянути, поки відпочиває.

— Ми ненадовго, — каже тато, а брат визирає з-за дверей, почувши своє ім’я. — Залишайся тут, Бене, я зараз повернуся.

Нагорі я показую на ліжко й кажу, що напис біля стіни, ближче до вікна. Тато присідає, дивиться туди, куди я спрямовую світло, а потім просить відійти. Береться за узніжжя й відсуває ліжко настільки, щоб можна було зайти збоку. Ніжки ковзають по дошках із довгим скрипом.

Тепер місце, до якого я ледве дісталася, відкрите. Тато стає навколішки, бере мій телефон і повертає його ліхтариком до стіни, а я чекаю, затиснувши руки під пахвами.

— Подивися трохи лівіше, — підказую.

Він проводить пальцем по подряпинах, змінює кут світла й нахиляється ближче. Я не бачу його обличчя й не можу зрозуміти, чи він уже прочитав, а вимовити слово вдруге не наважуюся. Нарешті він киває й обертається до мене.

— Бачу. Тут написано «мама».

Від того, що він каже це вголос, у мене починають тремтіти губи. Я так чекала, що знову доведеться доводити очевидне, що тепер лише киваю, поки він фотографує дошку вже на свій телефон. Перевіряє знімок, робить ще один і встає, обтрушуючи коліна.

— Хто тобі сказав тут шукати?

— Ноа. Той хлопець, про якого я вчора говорила. Він написав, що ховався тут від того, хто його вбив.

Тато завмирає з телефоном у руці та збентежено дивиться на мене.

— Я знайшла статтю, — додаю я. — Його справді звали Ноа Мерсер. Йому було сімнадцять, і він помер тут десять років тому. Його знайшли під ліжком, тату. Саме в цій кімнаті.

— Покажи мені все від початку, — просить він, повертаючи мій телефон. — І статтю, і те, що тобі сьогодні написали.

Відкриваю повідомлення й відразу розумію, що знову не встигла. Чорт!

Розмови немає, а я навіть не запам’ятала весь номер. Тато чекає, простягнувши руку, і мені доводиться покласти в неї телефон, на якому знову немає чого показати.

— Зникло, — кажу я. — Поки ми дивилися на підлогу.

Тато перевіряє список розмов і питає, чи я зберегла номер. Хитаю головою: пам’ятаю лише кілька останніх цифр.

— Про напис у статті не було, — кажу я. — Я перевірила. Він сам сказав, де шукати.

Тато опускає телефон і дивиться на підлогу.

— А ти раніше ці подряпини не бачила?

— Ні. Він написав, що видряпав, хто його вбив, а тут «мама». Це ж не просто так.

Тепер я ненавиджу цей напис майже так само, як порожній екран, бо тато нарешті щось бачить, але дивиться зовсім не так, як я.

— Слово тут є, — каже він. — Але ми не знаємо, хто його залишив і коли. Може, задовго до того, що сталося з цим хлопцем.

— Він сказав, що написав це тоді.

— Той, хто тобі пише, так сказав, — обережно уточнює тато. — Давай подивимося, що ти знайшла в інтернеті.

Рвуся до нього та притискаюся лобом до його плеча, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Він готовий допомогти, тільки я досі не можу показати йому те, від чого він мав би мене захистити.

— Не засувай його назад, добре? — прошу я, коли він береться за узніжжя.

Він відразу прибирає руки й питає, чи я хочу поки спати в іншій кімнаті. Киваю так швидко, що стає соромно: мені скоро вісімнадцять, а я вже другу ніч шукатиму, куди перебратися з подушкою.

— Перенесу твій матрац у майбутню дитячу.

На кухні він сідає поруч зі мною й підтягає ноутбук. Я відкриваю некролог, потім обидві новини, пояснюючи, де саме знайшла згадку про повідомлення, яких поліція не побачила. Коли доходжу до цього місця, голос починає зриватися, і тато кладе руку мені на спину, не відриваючись від екрана.

— Вони теж не знайшли, — кажу я. — Як ти вчора. Він їм показував, а там уже нічого не було.

Насправді я не знаю точно, що саме Ноа міг показувати поліції, але на одну мить хочеться відчувати, що це коїлося не тільки зі мною, а й з цілком звичайним хлопцем.

Вислухавши, батько відкриває фотографію будинку й надовго затримується на ній.

— Вам казали про нього, коли ви купували дім? — питаю я.

— Нам казали, що родина давно тут не живе, — відповідає він, шукаючи якийсь номер у телефоні. — Подробиць я не знав. Зараз запитаю.

Всередині стає спокійніше. Мені повірили, не вважають божевільною. Так, тато в мене й справді найкращий.

— Можна я послухаю? — питаю.

— Звісно, — відповідає тато й вмикає гучний зв’язок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше