Розділ 3.2

Повертаюся до фотографії в некролозі. Будь-хто може зберегти собі цей знімок і прочитати статтю, включно з подробицею про ліжко, після якої я тепер навіть ноги боюся поставити під стіл.

Мені показали фотографію хлопця, назвали його ім’я, а я сама вирішила, що саме він сидить десь із телефоном і пише мені. Дурепа.

От тільки вчорашнє фото він зробив у відповідь на моє, і я не розумію, як це можна підробити за кілька хвилин. Згадую відео, у яких людям міняють обличчя, й чіпляюся за цю думку. Може, і телефон я не вимкнула до кінця, а лише погасила екран? Намагаюся пригадати, які кнопки натискала, але відразу бачу перед собою світлий прямокутник на ковдрі вже після того, як усе згасло.

— Мамо, подивися, будь ласка…

Вона стоїть біля вікна зі стопкою тарілок на зігнутій руці й стукає по склу кісточками пальців.

Тук-тук-тук…

Іззовні до нього приліпився слимак, залишивши за собою широку вологу смугу. Надворі вже такий холод, що я думала, вони давно всі поховалися.

Мама стукає ще раз, трохи сильніше, і я аж здригаюся від звуку. Слимак втягує ріжки, але залишається на місці. Тук-тук-тук…

— Мамо, не стукай у вікно, будь ласка, — прошу я. — Можеш підійти?

Вона озирається й киває, але, відступивши від вікна, раптом кривиться, притиснувши лікоть до живота.

— Ой…

Я підхоплюю посуд, поки вона повільно проводить долонею по животу.

— Що сталося? — питаю я, дивлячись на її руку.

— Штовхається весь ранок. Знайшов собі місце під ребрами й ніяк не вгамується, — пояснює вона, обережно випрямляючись. — Треба трохи полежати, бо я вже й на ногах засинаю. Що ти хотіла показати?

На екрані за її плечем досі відкрита фотографія, під якою стоять роки життя Ноа. Я уявляю, як мама прочитає їх, і мені доведеться пояснити, що хлопець, який помер у моїй кімнаті, вчора радив мені не вдаритися головою. А якщо вона вирішить, що я вже зовсім з’їхала після тієї ночі? Буде хвилюватися, ще щось станеться з дитиною…

— Здається, знайшла, звідки він узяв фотографію, — кажу я. — Тільки треба ще дещо перевірити. Ти йди, я потім покажу.

Мама торкається долонею моєї щоки, й я на мить притискаюся до її руки, хоча щойно хотіла, щоб мене залишили саму.

— Поклич тата, якщо знову щось прийде, добре? Він у кабінеті, — нагадує вона й забирає зі столу склянку. — Я полежу пів годинки. Приглянеш за Бенні?

Киваю, проводжаючи її до дверей. Брат лежить перед телевізором, підперши підборіддя іграшковим єнотом, а з кабінету чути тата: він просить когось зачекати, поки відкриє потрібний файл.

Телефон лежить там, куди тато відсунув його за сніданком. Я ставлю посуд, підтягаю до себе чорний прямокутник, а потім вмовляю себе, що мені пише не привид, а звичайний придурок, який грає в погані ігри.

Ще вночі просила забрати телефон якнайдалі, а тепер сама затискаю кнопку, бо хочу почути, що він вигадає, коли я назву прізвище.

Поки телефон завантажується, вирішую, що більше нічого про себе не скажу, навіть якщо він знову спробує говорити так, наче ми давно знайомі. Від цієї думки стає трохи легше, доки не згадую, що про стілець Бенні він дізнався без моєї допомоги.

Розмова з незнайомим номером знову є у списку. Відкриваю її, прикривши долонею верхню частину екрана, щоб не перечитувати нічне повідомлення, й набираю: «Я знайшла некролог. Ноа Мерсер помер десять років тому. Навіщо ти користуєшся його фотографіями?»

Натискаю на стрілку, хоча серце б’ється так, що я відчуваю його навіть у горлі.

Телефон деякий час мовчить, і я вже встигаю подумати, що він не відповість, коли з’являється повідомлення: «Я ховався під ліжком». Від такої відповіді мені хочеться жбурнути телефон у стіну, бо він знову пише кілька слів, а решту я мушу уявляти сама. Набираю: «У статті написано, де його знайшли. Я теж це прочитала».

«Я чув, як відчиняються двері».

Знову дивлюся на фотографію хлопця на ґанку, на його складені руки. Учора я розглядала ці пальці на дурнуватому селфі, а тепер уявляю, як вони притискаються до підлоги, поки він намагається не рухатися. Мені не треба придумувати кімнату чи відстань до дверей, бо я сама лежала там кілька годин тому.

«Від кого ти ховався?»

«Від того, хто мене вбив».

Бенні раптом сміється у вітальні, й від цього звуку я здригаюся, мало не випускаючи телефон. Ноа знову щось набирає.

«Я розумів, що не встигну вибратися. Тому написав на підлозі, хто це зробив».

Піднімаю очі до статті й прокручую її від початку до кінця. Про напис немає нічого, навіть у тому абзаці, де згадують огляд кімнати. Можливо, є інша публікація, якої я не знайшла, але він надсилає наступне повідомлення, перш ніж я встигаю повернутися до пошуку.

«Біля стіни, ближче до вікна».

Ця падлюка хоче, щоб я повернулася в кімнату та перевірила дошки. Ага, ще чого… Намагаюся уявити, скільки часу треба витратити, щоб нігтями нашкрябати під ліжком чиєсь ім’я. Він би не встиг, це якась маячня.

«Чим ти писав?»

«Ключем. Він залишився в руці, коли я заліз під ліжко».

Тепер я уявляю, як ключ раз у раз зісковзує, дряпаючи дерево, а хлопець прислухається після кожного руху, бо з іншого боку ліжка вже хтось стоїть.

«Можеш подивитися. Воно там залишилося».

Починаю писати, що нікуди не піду, але стираю. Якщо на підлозі справді є напис, я зможу його сфотографувати, а тоді покликати тата й показати самі подряпини, навіть якщо зі знімком знову щось станеться. Він проведе по них рукою й побачить те саме, що я. Уперше відучора є щось, що можна перевірити без телефона.

«Що саме ти написав?» — запитую я, але позначка набору зникає. Чекаю, поки на екрані згасне підсвічування, торкаюся його знову й бачу лише своє запитання.

Ноа більше не відповідає. Ну звісно.

Відсуваю ноутбук, прошу Бенні залишатися у вітальні й кажу, що зараз повернуся. Він киває, не відриваючись від мультфільму, а я йду до сходів, тримаючи телефон так міцно, що починає боліти долоня.