Мамо, не стукай у вікно

Розділ 5. Тиша

Що ти, в біса, верзеш?..

Він знає, що матері не було вдома, але сам її впустив. Чудово. Ще трохи, і я теж почну писати щось подібне, бо від недосипу вже очі болять.

Із вітальні чути, як тато пояснює мамі про статтю. Обоє поруч, Бенні дивиться телевізор, а я сиджу над телефоном і вкотре дозволяю якомусь невідомому довести себе до стану, коли страшно навіть підійти до власного вікна. Набридло.

«Ти сам собі суперечиш», — набираю, вже не добираючи слів.

Відповіді немає, тож я поки гортаю розмову вгору, повертаючись до його слів про брата, потім до запитань про Аву. Хочу зрозуміти, де саме ми перейшли від нормального знайомства до всього цього.

Палець зупиняється на фотографії. Ноа сидить перед шафою, притиснувши кінчик носа. Тоді, коли відкрила знімок уперше, я ще думала, як він виглядає без цієї гримаси, і встигла зрадіти, що хлопець виявився симпатичним.

Збільшую фотографію, залишаючи на екрані майже саме обличчя. Через цю дурнувату гримасу він виглядає молодшим, ніж на знімку в некролозі.

Мені раптом хочеться, щоб це справді був він. Від цієї думки стає ніяково навіть перед самою собою, бо ще вранці я ладна була повірити в будь-яке пояснення, аби тільки не виявилося, що він мертвий. Тепер дивлюся на його усмішку й намагаюся уявити, як він сидить із телефоном, чекаючи, що я напишу. Так само, як я чекала тоді, коли боялася, що він сміятиметься з мого фото.

Згадую його запитання про тата, й бажання усміхнутися минає. Ніхто не просив його лякати мене під ліжком або стежити, коли я залишаюся сама. Симпатичне обличчя цього не скасовує, хоч як мені хочеться затриматися на фотографії ще трохи.

Закриваю знімок і прокручую розмову вниз.

«Якщо ти помер, то як зробив цю фотографію?»

«Я не знаю, як це пояснити. Я просто досі тут».

«Де саме?»

«У будинку. Я тут застряг».

Довго нічого не набираю. Ноа, схоже, чекає, а потім надсилає ще одне повідомлення.

«Спочатку я думав, що по мене повернуться».

Мама просить Бенні зменшити звук телевізора, і я раптом уявляю будинок, у якому більше немає її голосу. Усі виїхали, забрали речі, а хтось залишився чекати, не розуміючи, чому не забрали його.

«Ти весь цей час сам?»

«Я дуже давно ні з ким не говорив».

Десять років тому мені було сім. За цей час я встигла вирости, посваритися й помиритися з Авою разів сто, а він, якщо хоча б щось із цього правда, залишився тут насамоті.

«Коли ти надіслала фотографію, я подумав, що ти вже не боїшся зі мною говорити».

Мені хочеться нагадати, що фотографія призначалася Аві, але він і так знає. Його відповідь тоді допомогла мені перестати соромитися, а тепер я думаю, скільки він чекав бодай на таку дурнувату розмову.

Це може бути вигадкою. Він знає, що я налякана, і тепер вирішив розжалобити мене. Треба закрити чат, віднести телефон татові й дати дорослим розібратися, як я й збиралася зробити.

Натомість пишу:

«Тоді навіщо ти мене лякав?»

Телефон коротко вібрує.

«Хотів, щоб ти повірила, що це я».

Набираю «І тому написав мені, коли я лежала під ліжком?», але ще до надсилання приходить наступне.

«Я бачив, як тобі страшно. І все одно продовжував. Вибач, Харпер».

І відразу додає:

«Мені треба припинити тобі писати. Пробач за все».

Стираю набране, щоб запитати, що він має на увазі й чи можна взагалі йому якось допомогти, але щойно встигаю написати «Почекай», як клавіатура зникає.

На екрані відкритий список розмов. Ава, мама, сімейний чат і повідомлення від оператора.

Він не залишає мені навіть можливості відповісти на вибачення.

— Будеш гарячі бутерброди? — питає тато, йдучи повз.

Киваю, раптом відчувши, що страшенно хочу їсти, і дивлюся, як він шукає ніж у не тій шухляді. Не можу змусити себе сказати, що Ноа знову писав. Бо це було... наче щось особисте.

Увечері тато переносить матрац у майбутню дитячу, а мама віддає мені свою настільну лампу. Бенні приносить маленьку подушку з дивана.

— Тут порожньо, треба ще щось, — каже він із виглядом знавця.

Телефон кладу на підлогу біля матраца й кілька разів розблоковую, ніби могла не почути повідомлення, але Ноа не пише. Засинаю з увімкненою лампою й прокидаюся вночі лише тому, що незручно підклала руку під голову.

Ніяких повідомлень. Ніяких зайвих звуків.

Наступного ранку ще лежу під ковдрою, коли тато заглядає у відчинені двері й питає, чи я готова до школи. Кажу, що готова, а потім перевіряю телефон, перш ніж іти вмиватися. Невже тепер у мене буде звичайний шкільний день?

Перший день у школі минає нудніше, аніж я собі уявляла. «Усі хлопці страшні якісь... Все, я залишуся незайманою до старості», — пишу Аві.

Після занять ми з батьком заїжджаємо до поліції. Він сидить поруч, поки жінка за столом записує мої слова й уточнює, коли все почалося. Вона не дивується, навіть коли я пояснюю, що листування зникло, і просить зв’язатися з нею, якщо номер з’явиться знову.

— Тобі стало спокійніше? — питає тато дорогою додому.

— Так. Стало, — відповідаю, не кажучи про те, що думала про Ноа весь день.

На другий день повідомлень від Ноа теж немає.

Я вже знаю, де сидіти на обіді, й запам’ятовую ім’я дівчини, яка позичає мені ручку. Аві надсилаю фотографію підноса з їдальні, і вона пише, що не їла б таке навіть під тортурами. Та я також не дуже хочу їсти пусту вівсянку.

На третій день уперше помічаю, що телефон пролежав у рюкзаку кілька уроків, а я про нього не згадала. Вдома він знову опиняється поряд на столі.

У п’ятницю ввечері Ава пише так багато, що я починаю підозрювати щось неладне.

«У суботу в Лукаса нікого не буде».

То он воно що. Пишу відповідь, поки мама шукає на кухні свою чашку, і мимоволі повертаю телефон екраном до себе. Не треба їй у таке заглядати.

«Ви ж збиралися в кіно».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше