— Ви вже повернулися? — питаю, підводячи руку до віконної ручки, але зупиняюся. — А де тато?
За склом нічого не ворушиться. Я стою надто близько до лампи й бачу власне обличчя, світлі дверцята шафок за спиною та склянку біля ліктя. Мама мала б стояти просто навпроти, на терасі.
— Харп, мені холодно, — каже вона. — Відчини.
Я вже хочу відповісти, що зараз підійду до дверей, коли згадую, як тато допомагав їй сісти в машину, поки вона чекала, щоб минув біль. Навіщо їй обходити будинок, якщо можна подзвонити з ґанку?
— У тебе немає ключів?
Вона стукає знову, трохи нижче, і я мимоволі дивлюся туди, звідки долинає звук. Треба лише нахилитися над мийкою й прикрити долонею очі від світла, щоб нарешті побачити її. Натомість я відступаю.
Господи, та що я роблю? Це ж мама.
Ставлю склянку подалі від краю й витираю мокрі долоні об штани. Можливо, вони повернулися по щось, а тато саме заходить із сумкою через передні двері.
Прислухаюся до передпокою, але там тихо. Я не чула ні машини на гравії, ні дверцят, хоча могла пропустити ці звуки, поки читала Бенні. Від цієї думки стає легше рівно настільки, щоб зробити крок до вимикача біля дверей кухні.
— Зачекай, я тебе не бачу.
Вимикаю верхнє світло, потім лампу над робочою поверхнею. Кухня одразу темнішає, і я завмираю, не забираючи руки від стіни. З коридору падає світло, якого вистачає, щоб розрізнити край столу, але моє обличчя нарешті зникає зі скла.
За вікном є хтось.
Бачу світлу пляму над нижньою рамою, трохи збоку від крана. Вона так близько до шибки, що я не можу розібрати, де закінчується чоло й починається відблиск на мокрому склі. Нижче темніє щось схоже на комір. Я чекаю, що мама відступить або нахилить голову, щоб зазирнути всередину, але пляма залишається нерухомою.
— Мамо, ти чого там стоїш?
— Відчини, сонечко.
Цього разу я чую, як вона вимовляє останнє слово, зовсім виразно, навіть тихий видих наприкінці. Так вона говорить, коли будить мене до школи й уже знає, що доведеться прийти ще раз. Я впізнаю її голос, і саме тому ніяк не можу змусити себе підійти ближче.
Прикриваю долонею яскравий екран телефона й відкриваю сімейний чат. Мама написала, що вони ще в дорозі, коли ми сіли дивитися мультфільм. Відтоді минуло достатньо часу, щоб доїхати до лікарні, але чи вистачило б його, щоб повернутися?
— Вам сказали їхати додому? — питаю я. — Мамо?
Пальці торкаються скла один за одним. Я не бачу руки цілком, лише кілька світлих плям, які з’являються біля рами, а потім зсуваються вище.
Згадую слова Ноа про вікно, і в животі стає так холодно, що я притискаю до себе лікоть.
Теелефон вібрує. На екрані з’являється повідомлення: «Це не м... Не відч...»
Букви то з’являються, то зникають. Я тикаю швидко на чат з Ноа, але він стирається начисто за одну секунду.
Ні. Не зараз.
Я можу просто подзвонити мамі й запитати, що відбувається, замість того щоб згадувати кожне його слово й боятися людини за склом.
Вибігаю в коридор і відразу притуляюся спиною до стіни, звідки мене не видно з кухні. Вмикаю відеодзвінок татові й притискаю телефон до грудей, поки йдуть гудки. На сходах світло, нагорі тихо, і від цього звичного вигляду будинку хочеться повірити, що я знову все собі придумала.
Тато відповідає через декілька гудків. Спочатку на екрані видно край його підборіддя та лампи на стелі, потім він відводить телефон далі.
— Харп? Ми якраз хотіли написати. Нас щойно перевели до палати.
За його плечем бліда стіна, на якій висить якийсь тримач, а біля вуха видно зав’язку одноразової маски. У передпокої тихо, чую шерех його куртки з динаміка.
— Ви в лікарні?
— Так, доїхали нормально. Вибач, поки нас прийняли, поки заповнили папери… Бенні вже спить?
Киваю, не відразу розуміючи, що він може цього не побачити: тримаю телефон надто низько. Піднімаю його, і тато придивляється до мене.
— Що сталося?
— Можеш показати маму?
— З нею все добре, сонечко. Зараз.
Він повертає телефон, і я бачу біля стільця мамину сумку, яку несла сходами. Потім у кадрі з’являється край ліжка, мама поправляє подушку за спиною й підводить очі на екран.
— Привіт. Ти ще не спиш?
Я відкриваю рот, але з кухні долинає стукіт, і слова застрягають у горлі.
Тук-тук-тук.
Мама на екрані чекає відповіді, підклавши долоню під щоку, а та, інша, стоїть за кілька кроків від мене й торкається нашого вікна.
— Харпер? — перепитує мама.
— Так, — відповідаю, і більше нічого сказати не вдається.
Вона дивиться кудись убік і повертає телефон татові. Я чую жіночий голос, який звертається до неї на ім’я, бачу, як тато підводиться та відходить до дверей палати. Поки він іде, притискаю вільну руку до рота, намагаючись дихати тихіше.
За вікном знову стукають. Цього разу повільно, з довгими паузами, наче дають мені час повернутися.