«Прибери руку. Я хочу побачити його обличчя».
Бенні намагається підвести голову, але я прошу його поки не дивитися й відступаю зі сходинки, тримаючись за поруччя.
На екрані досі фотографія, зроблена з ґанку.
«Ти де?» — пишу Ноа.
«У будинку».
«Тоді хто це сфотографував?»
Позначка набору з’являється й зникає, але відповіді немає. З-за дверей долинає тихе шарудіння, наче хтось проводить долонею по дереву, шукаючи місце, де можна постукати.
Більше не хочу стояти там, де нас видно.
Веду Бенні коридором до маленької вбиральні біля кабінету. Тут немає вікна, тільки дзеркало над умивальником. Зачиняю двері, повертаю засувку й перевіряю її, хоча розумію, що ці двері набагато тонші за вхідні.
— Ми тут чекатимемо? — питає брат.
Киваю й опускаю кришку унітаза, щоб він міг сісти. Малий влаштовує Расті на колінах, підбирає ноги й дивиться на мене, поки я намагаюся розстебнути куртку. Блискавка заїдає біля підборіддя, і я смикаю її кілька разів, помітно нервуючи.
Мама Ави досі на дорозі. Я сама попросила її зачекати.
Відкриваю список викликів і натискаю на її ім’я. Цього разу притискаю телефон до вуха, щоб брат не чув, поки я не зрозумію, з ким говорю. Вона відповідає після кількох гудків.
— Харпер? Зараз, вимкну музику.
Чую, як натискає кнопку, потім кладе щось поруч. Звичайні звуки, які раніше я б навіть не помітила, а тепер стою й слухаю, намагаючись упізнати їх.
— Ви досі в машині?
— Так. Як і сказала, стою. А ви чого так перелякалися? Тато подзвонив, сказав, що з мамою все добре.
— Я знаю. Просто… Будь ласка, не виходьте з машини.
— Не виходжу, сонечко.
Опускаюся на підлогу біля Бенні, підібгавши ноги. Телефон притиснутий до вуха так сильно, що вже болить, але боюся пропустити хоч одне слово.
— Можете повернутися до дороги? До великої, якою ви їхали?
— Можу, але ви ж мене чекаєте. Давай я краще покажу тобі, де стою. Може, ти впізнаєш поворот.
Хочу сказати, що зараз не треба нічого показувати, просто нехай їде, але вона вже просить зачекати. Дзвінок завершується, й майже відразу надходить новий, із відео.
Вмикаю його, повернувши екран до себе. Угорі з’являється знайоме обличчя в нерівному світлі панелі приладів.
— Бачиш мене?
— Так.
— Зараз поверну, дивися.
Замість її обличчя бачу темну дорогу. Фари освітлюють гравій, низькі гілки й стовбур із білою плямою на корі. Намагаюся пригадати, чи бачила це дерево, але нічого не виходить.
— Мені далі ліворуч? — питає вона. — Навігатор каже, що я вже приїхала.
— Я не знаю. Я не бачу, де це.
— Ти ж їздила тут із татом.
І що, вдивлялася у кожне дерево???
Стримую себе, щоб не кричати. Вона не винна, що мені страшно.
— Я не запам’ятала, — кажу й чую, як починає тремтіти голос. — Будь ласка, їдьте назад.
Телефон повертається, і вона знову дивиться на екран. Нахиляє голову, придивляючись до мене, а потім переводить погляд трохи нижче.
— Ви у ванній? Харпер, що сталося?
Я відкриваю рот, щоб нарешті все сказати, але зупиняюся. Під власним зображенням бачу край умивальника, плече Бенні й свою руку біля щоки. Поки що вона рухається разом зі мною.
— Хтось стоїть біля нашого будинку. І я боюся, що він підійде до вас.
Вона кілька секунд мовчить.
— Я ж сказала, що вас заберу. Не треба виходити на дорогу, я сама під’їду.
Хитаю головою, притиснувши долоню до рота, щоб не закричати. Вона знову почула щось інше. Я дивлюся на знайоме обличчя й уже не знаю, як сказати їй найпростіше: не йдіть сюди, тут небезпечно.
— Замкніть двері, будь ласка. Ви можете замкнути двері машини?
Мама Ави озирається ліворуч. Її обличчя змінюється, брови піднімаються, і на мить мені здається, що вона нарешті почула мене.
— А ось і твоя мама.
Телефон опиняється ближче до панелі, але камера досі спрямована на неї. Я бачу темне бокове скло й світлу смужку її обличчя у відображенні. Більше нічого.
— Ні, — кажу я. — Ні, це не вона.
— Ви що, вже повернулися? А чого ніхто мені…
Вона нахиляється до вікна, намагаючись роздивитися щось надворі, й піднімає руку, ніби збирається помахати. Але так і залишає її в повітрі.
— Щось не так. Вона стоїть і…
Нахиляюся до телефона й говорю так повільно, ніби від цього хоч щось залежить:
— Не опускайте скло. Будь ласка. Просто їдьте звідти.
Бенні торкається мого плеча, і я відсторонюю телефон, щоб відповісти йому, але в цей момент мама Ави дивиться просто в камеру.
— Добре, Харпер. Зараз я її впущу.