Мамо, не стукай у вікно

Розділ 8. Знімок

— Бенні, ти нічого не відчиняв? Двері чи вікно?

Він хитає головою.

— Я спав. Потім почув маму й тебе.

— Добре, — кажу я й проводжу долонею по його спині. — Добре, що ти прийшов до мене.

Набираю Ноа: «Ні. Він був у ліжку», а тоді повертаюся до Бенні. Треба пояснити йому так, щоб він не захотів сам піти перевірити, коли я на мить відвернуся.

— Послухай мене. Мама з татом у лікарні, я щойно їх бачила на телефоні. А біля будинку хтось є, і я не знаю, хто це.

— Але то була мама.

— Я теж так подумала. Тому й подзвонила їй.

Він стискає Расті й дивиться на зачинені двері. Беру його за руку, щоб він знову повернувся до мене.

— Ми поки побудемо разом. Якщо хтось покличе, спочатку скажи мені, добре? Сам нікуди не йди й нічого не відчиняй.

— Навіть мамі?

Киваю, хоча від того, як він це запитує, хочеться все забрати назад і сказати, що я помилилася. Брат кілька секунд мовчить, а тоді підсувається ближче, притискаючись до мене плечем.

— Ти теж не йди.

— Не піду.

На телефоні з’являється відповідь Ноа: «Ви зараз разом?»

«Так. У його кімнаті. Ти писав мені, коли вона стояла біля кухні? Я встигла прочитати тільки початок».

«Я намагався тебе попередити».

Згадую літери, які зникали просто перед очима, і набираю швидше: «Я бачила. Повідомлення стерлося, поки я відкривала чат. Ти ще щось надсилав?»

«Так. Не знаю, що до тебе дійшло».

— Подзвоню до поліції, — вирішую, трохи подумавши.

Достатньо сказати, що ми з братом самі й хтось намагається потрапити до будинку. Про Ноа та його повідомлення можна розповісти потім.

Набираю номер і притискаю телефон до вуха. Відповідає жінка, запитує, що сталося, а я починаю з адреси, промовляючи повільно, щоб не довелося повторювати.

— Тут хтось ходить біля вікон. Мені сімнадцять, зі мною молодший брат, батьків немає вдома.

— Перепрошую, вас погано чути. Повторіть, будь ласка.

Відсуваю телефон і вмикаю гучний зв’язок, уже набираючи повітря, щоб повторити все спочатку, але з динаміка лунає мій голос:

— Вибачте, я випадково набрала.

Бенні підводить голову, а я затискаю телефон обома руками.

— Ні! Не випадково! Будь ласка, не кладіть слухавку!

Жінка щось запитує, та зв’язок обривається, перш ніж я встигаю розчути. На екрані з’являється список викликів, і я відразу натискаю на верхній номер. Цього разу з’єднання завершується ще до того, як хтось відповідає.

— Це ти сказала? — тихо питає Бенні.

Я хитаю головою, не знаючи, як пояснити йому те, що він щойно почув. Він забирає з моїх колін край ковдри й накриває ним наші ноги, наче ми збираємося просто посидіти ще трохи, поки все минеться.

Телефон вібрує в руках, і я мало не впускаю його, побачивши татове ім’я.

«Домовився. Мама Ави виїжджає по вас. Допоможи Бенні одягнутися, щоб потім не збирати його сонного. Вона подзвонить, коли під’їде».

Показую повідомлення братові й обіймаю його за плечі.

— По нас приїдуть. Пам’ятаєш маму Ави? Ми трохи побудемо в них.

— А тато?

— Залишиться з мамою. Як народиться сестричка, нам подзвонять.

Хочеться відразу зібрати речі й сісти внизу біля дверей, щоб почути машину, але згадую світлі пальці на склі й залишаюся на місці. Людина, яка має нас забрати, ще далеко, а та, що чекала біля кухні, могла вже обійти будинок.

Пишу татові: «Добре. Нехай під’їде якомога ближче до ґанку».

Тато відповідає коротким «Добре», і я намагаюся повірити, що цього разу він прочитав саме те, що я написала.

Повертаюся до Ноа.

«Ти можеш її бачити? Де вона зараз?»

«Звідси не бачу».

«А ти де?»

«У кімнаті, де ти спала».

Його кімната зовсім близько, я щодня проходжу повз неї дорогою до ванної, але досі думала про Ноа так, наче він пише звідкись далеко. Тепер уявляю його біля шафи, де він сидів на фотографії.

«Можеш піти подивитися?»

Відправляю й відразу додаю: «Ти ж надсилав мені фото. Зроби ще одне, будь ласка. Покажи, де вона стоїть».

Ноа відповідає, поки я ще дописую прохання:

«Спробую. Зачекай».

«Я не можу залишити Бенні й піти сама».

«Розумію. Побудь із ним».

Кладу телефон на ковдру, залишаючи чат відкритим. Якщо Ноа зараз вийде зі своєї кімнати, то пройде коридором до сходів, і я прислухаюся, хоча не знаю, чи хочу щось почути. Але ні кроків, ні скрипу дошки біля ванної немає.

— Давай вдягнемося, — кажу Бенні, підводячись. — Щоб нас потім не чекали.

Дістаю зі шухляди його штани й светр, допомагаю стягнути піжамну кофту. Расті доводиться покласти між нами на подушку, пообіцявши братові, що ми обов’язково візьмемо його із собою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше