Коли нарешті починаю дрімати, мені сниться, що я все ще дивлюся на двері, тому, прокинувшись, не відразу розумію, чи переставала дивитися взагалі.
— Сонечко, доброго ранку, — будить мене мама.
Двері спальні відчинені, знизу чути Бенні, який просить дати йому самому налити молоко. Я повільно сідаю, розтираючи затерплу ногу, і перевіряю подряпину під пластиром.
Телефон уже лежить на кухонному столі біля тата. Побачивши, як я зупиняюся у дверях, він показує, що вимкнув його, й відсуває подалі від моєї тарілки. Каже, що сьогодні розбереться з ним і поки краще його не вмикати. Я киваю, сідаю снідати й намагаюся не дивитися в той бік, хоча щоразу, коли тато торкається телефона, перестаю жувати.
— Мамо, можна я не поїду сьогодні до школи?..
Сьогодні мав би бути мій перший день серед нових однокласників. Але я можу думати лише про свій телефон.
Батьки переглядаються й швидко погоджуються, що мені краще полежати в ліжку та подивитися якесь кіно.
Ноутбук дістаю вже після сніданку й залишаюся за кухонним столом, поки мама розбирає коробку з посудом. Мені треба знайти цього хлопця, але я знаю лише ім’я, яке він міг вигадати, і вік, якому теж немає причин вірити. Натомість адресу будинку я знаю точно, тому вводжу її в пошук і спершу відкриваю оголошення про продаж, яке мама показувала нам ще в квартирі. У моїй кімнаті на фотографіях ще стоїть чуже ліжко без постелі. Збільшую знімок, намагаючись упізнати ракурс учорашнього селфі, хоча Ноа міг використати й ту фотографію, яку я сама йому надіслала. Припущення трохи заспокоює, поки я не згадую, що ні Бенні на стільці, ні мене під ліжком на тому знімку не було. Переглядаю текст оголошення в пошуках прізвища колишніх мешканців, але знаходжу лише ім’я агентки.
Закриваю оголошення й додаю до адреси його ім’я. Тепер серед результатів з’являється заголовок місцевого видання, де є слова «смерть підлітка», а під ним короткий уривок із прізвищем Мерсер. Першою завантажується фотографія будинку. Біля ґанку ростуть кущі, яких тепер немає, зате дерево ліворуч нахиляється до даху так само, як те, що я бачу з кухні.
«Сімнадцятирічного Ноа Мерсера знайшли мертвим у будинку, де він проживав із родиною. Обставини смерті встановлюють правоохоронці».
Я проводжу пальцем по краю ноутбука й читаю ще раз, затримуючись на імені, а потім на віці. Він сказав, що йому сімнадцять, але ж це не означає, що в статті йдеться про нього. Можливо, саме звідси хтось і взяв ім’я, щоб розіграти нових мешканців, а я відразу повірила першому симпатичному обличчю, яке мені показали. Жовтень 2015 року, десять років тому... Я ще ходила до початкової школи, й мама перевіряла, чи поклала я обід до рюкзака. Ноа не міг нещодавно переїхати звідси, якщо ця стаття про нього. Він узагалі не міг відповісти мені вчора вночі.
Усе тіло холоне від думки, що зі мною балакав мертвий хлопець.
Нижче написано, що в будинку перебував і дев’ятирічний брат загиблого, якого доправили на огляд до лікарні. Я затримуюся на цих словах, згадуючи повідомлення про молодшого брата, що прийшло одразу після появи Бенні. Торкаюся екрана, а тоді помічаю посилання на некролог. Там є фотографія, на якій хлопець сидить на ґанку, поклавши руки на зігнуті коліна, і дивиться трохи вбік від камери. Темне волосся впало на чоло, один кутик рота піднятий вище за інший, а на ньому те саме худі, в якому він фотографувався для мене. Я впізнаю потертий край рукава, який учора закривав йому долоню, і збільшую зображення, хоча вже знаю, що побачу.
Ковтаю й намагаюся тримати себе в руках, щоб не налякати маму, якій уже скоро народжувати. Під фотографією стоять роки життя: 1998–2015, і я не можу змусити себе прочитати текст нижче. У мене в голові досі є Ноа, який сидить із телефоном та вирішує, що мені відповісти.
Повертаюся до новини й наприкінці знаходжу посилання на публікацію, що вийшла через тиждень: поліція не виявила ознак проникнення в будинок. Натискаю й починаю читати швидше, шукаючи пояснення смерті, але знаходжу зовсім інше.
«За кілька днів до загибелі Мерсер повідомляв про погрози, які надходили на його мобільний телефон. Підліток вважав, що невідомий спостерігає за ним у будинку, та припускав, що в кімнатах можуть бути приховані камери».
Я відсуваю ноутбук, але відразу підтягаю назад, бо боюся втратити місце, де це написано. Приховані камери, у кімнатах, за кілька днів до загибелі. Він теж стояв посеред спальні й дивився на шафу, намагаючись знайти маленьке скло, через яке його видно? Нахилявся до отворів від старих кріплень, підносив до них обличчя, а потім боявся навіть поворухнутися, бо хтось міг дивитися звідти просто йому в очі?..
Далі йдеться про перевірку, під час якої камер не знайшли. Читаю прізвище представника поліції, пропускаю його й повертаюся, змушуючи себе читати все підряд. Мені потрібен наступний рядок, потім наступний, хоча вже хочеться закрити ноутбук і попросити тата просто відвезти нас звідси.
«Під час огляду пристрою повідомлень, про які розповідав юнак, не виявили. Особу ймовірного відправника встановити не вдалося».
Я згадую, як тато вчора стояв біля мене, поки я торкалася порожнього місця у списку розмов. Ноа теж мусив комусь показувати свій телефон, пояснювати, що ось тут усе було, що він нічого не вигадує. Хтось теж чекав, поки він знайде повідомлення, а потім забирав у нього телефон, щоб перевірити сам. Цікаво, чи він відразу перестав доводити, чи продовжував шукати, як я, аж поки стало соромно за те, що нічого не можеш показати.