Розділ 1. Новий дім

Тато пригальмовує біля поштової скриньки й звертає на гравійну доріжку, над якою змикаються мокрі гілки. Я притуляюся до скла, шукаючи між ними будинок, але телефон знову вібрує, відволікаючи від спостерігання чергового дерева.

Ава надіслала вже третю фотографію в синій спідниці, цього разу повернувшись до дзеркала боком. Сьогодні вона вперше йде на побачення з Лукасом, а я переїжджаю туди, де навіть навігатор, здається, не дуже впевнений, що ми дісталися.

«На аватарці у фейсбуці дупу нормально видно чи треба було чорну спідницю?»

«Нормально. У чорній ти весь вечір смикатимеш край».

«Ти як там?»

Наводжу камеру на вікно й знімаю дерева, між якими стоїть туман. «Можеш підбирати мені хлопця серед лосів», — пишу під відео, а тоді піднімаю голову, бо машина зупиняється.

Будинок стоїть так близько до лісу, що гілки нависають над дахом. Упізнаю широкий ґанок із фотографій, хоча без сонця він здається глибшим, а намокле дерево фасаду майже чорне. Перед входом вже стоїть білий фургон вантажників.

Бенні, мій шестирічний брат, прокидається, коли я відстібаю пасок, і міцніше притискає свого плюшевого єнота Расті. Учора малий збирався залишитися в старій квартирі разом із халабудою. Виманити його вдалося тільки обіцянкою, що тут тато допоможе збудувати справжню вежу.

Мама пробує забрати в нього рюкзак, але тато перехоплює обидві лямки й кладе вільну руку їй на великий живіт. Вона зітхає, але дозволяє провести себе до ґанку. Через нашу майбутню сестру переїзд більше не можна відкладати, та мені все одно хочеться запитати, чи справді неможливо було знайти будинок трохи ближче до людей.

У передпокої прохолодно, пахне свіжою фарбою. Коли мама вмикає світло, я бачу сходи й довгий коридор, у кінці якого відкривається кухня. Поки батьки пояснюють вантажникам, куди нести коробки, піднімаюся нагору до кімнати, яку вибрала за фотографіями.

Вона виявляється світлішою, ніж я уявляла, і тут нарешті є місце для великого дзеркала. Можна буде фотографуватися, не відсуваючи сушарку з чужими шкарпетками. Знімаю для Ави коротке відео й підходжу до вікна, сподіваючись побачити хоча б дах сусіднього будинку. За мокрою травою починаються дерева, а між ними нічого не видно через туман.

«Я приїду до тебе зі спальником», — відповідає Ава.

Вперше за весь день думаю про новий будинок без жалю. Увечері вона зателефонує, я послухаю про Лукаса й домовлюся з нею про вихідні, перш ніж вона встигне запланувати друге побачення.

До десятої години ліжко вже зібране, а в коридорі доводиться протискатися між коробками. Ава пише, що Лукас поцілував її біля зупинки, і надсилає подробиці швидше, ніж я встигаю відповідати. Усміхаюся, хоча трохи заздрю: мені скоро вісімнадцять, а я досі знаю про побачення переважно з її розповідей.

Нічого, колись і мені буде що розповісти.

Кладу телефон на ковдру й підходжу до вікна. Над ним є карниз, але штор поки немає, і тепер у склі відбивається вся кімната: ліжко, відкрита коробка з одягом і я сама. Затуляю долонями світло, проте можу розрізнити лише кілька мокрих гілок, що рухаються зовсім близько до будинку.

Ніготь зачіпається за щось нерівне на підвіконні. Вмикаю ліхтарик на телефоні й бачу довгу подряпину, майже сховану під білою фарбою. Мабуть, тут стояло щось важке. На стіні теж залишилися сліди від полиць, і я мимоволі думаю про того, хто жив у цій кімнаті раніше. Цікаво, чи він теж притулявся до скла, намагаючись роздивитися хоч щось, чи згодом просто перестав дивитися надвір.

Відступаю, і в склі знову з’являється моє відображення. Звідси я не бачу майже нічого, зате, якби хтось стояв там, між деревами, йому навіть не довелося б підходити близько. Можна було б дивитися, як я розпаковую речі, застеляю ліжко чи переодягаюся, а я б про це й не здогадувалася.

Я розумію, що сама щойно це придумала, але все одно беру простирадло й виходжу до коридору, поки тато ще нагорі. Він допомагає завісити вікно, закріпивши тканину на карнизі затискачами зі своїх інструментів. Тримаю стілець, поки він поправляє край, а потім перевіряю, чи не залишилося щілин.

— Завтра нормально повішу штори, — обіцяє він. — Так добре?

Киваю й нарешті телефоную Аві. Наступні пів години ми вирішуємо, чи варто їй першою написати Лукасові, що вона добре провела час. Лежу, підклавши під голову згорнутий светр, і час від часу поглядаю на простирадло.

Коли ми прощаємося, мама заглядає побажати доброї ночі, а трохи згодом у коридорі гасне світло. Я теж вимикаю лампу й улаштовуюся зручніше, але варто заплющити очі, як знову хочеться перевірити вікно. Простирадло на місці, я сама бачила, як тато закріплював його, та в темряві ледве розрізняю тканину.

Перевертаюся на інший бік і намагаюся придумати собі побачення. Зазвичай засинаю десь між знайомством і моментом, коли хлопець бере мене за руку, але сьогодні навіть не можу вирішити, який у нього голос. Унизу потріскує дерево, у стіні гуде труба, і я прислухаюся, чекаючи продовження кожного звуку.

Уже за північ, коли я знову беру телефон. Ава, мабуть, давно спить, та я все одно пишу: «Не можу заснути, тут якось дивно». Кладу телефон екраном донизу й підтягаю ковдру до плеча. Завтра розберемо коробки, повісимо штори, і кімната перестане скидатися на місце, де я випадково залишилася ночувати.

Від вібрації на тумбочці я здригаюся й намацую телефон, уже відчуваючи провину: таки розбудила Аву. Але замість її імені бачу незнайомий номер і повідомлення: «Ну як тобі новий дім?»