Мамо, не стукай у вікно

Розділ 3

Кажуть, можна побачити все життя за секунду до смерті. Мабуть, я таки побачила все — від дитинства до тієї миті, коли до мене дійшов зміст останнього повідомлення.

Не померла, дякувати Богу, але сіпнулася добряче й зачепила передпліччям щось гостре під ліжком.

— Ай...

Відштовхуюся долонею від підлоги, задкую, плутаючись ногами в ковдрі, яка звисає з матраца. Мені здається, що я надто довго вибираюся, що спершу треба висунути голову й тільки потім забирати телефон, а рука все одно тягне його за собою. Коли нарешті стаю навколішки, у дверях нікого немає.

— У тебе тут камери, чи що? — шепочу я в кімнату й одразу затуляю рот долонею, хоча забирати ці слова вже пізно. Штори щільно запнуті, посередині немає навіть щілини, а я щойно лежала нижче підвіконня, під ліжком. Ноа не міг бачити мене з лісу, навіть якби стояв просто навпроти вікна й дивився сюди весь вечір.

Кладу телефон на ковдру екраном догори й підходжу до шафи. Шафа залишилася від колишніх мешканців, отже, можна було щось сховати ще до нашого переїзду. Проводжу пальцями під полицею, нахиляюся до петлі, відчиняю другі дверцята, намагаючись не випускати з поля зору ліжко. У маленькому заглибленні біля верхнього кріплення щось блищить, і я наближаю обличчя, аж поки розумію, наскільки близько піднесла до нього око. Відсахуюся раніше, ніж встигаю розгледіти, що там, і вже не можу примусити себе нахилитися знову.

Телефон вібрує на ковдрі. Господи...

Обертаюся так швидко, що відчинені дверцята б’ють мене по плечу.

«Ти досі не зрозуміла, Харпер?»

У мене холонуть пальці. Притискаю їх до живота, намагаючись не дивитися на шафу. Він міг просто вгадати, що я шукатиму камеру, адже після таких повідомлень будь-хто почав би її шукати. Але я нічого йому не написала, тільки прошепотіла запитання, яке навряд чи можна було розчути з коридору. Тепер мені страшно ворухнути губами, бо я не знаю, на якій відстані від мене треба бути, щоб почути мій шепіт.

Десь поруч тихо шурхотить тканина, і я затримую дихання, притиснувши руки ще міцніше. Тільки не чіпай мене, хоч би ким ти був... Лише за кілька секунд розумію, що це мій рукав треться об футболку.

Хочеться закричати так, щоб тато прибіг негайно, але від самої думки про його кроки в коридорі згадую повідомлення: «Навіщо ти покликала тата?» Дивлюся на двері й уявляю, як зараз вони почнуть повільно зачинятися, поки я стоятиму тут із відкритим ротом.

Вони залишаються нерухомими, а я хапаю телефон і затискаю кнопки, щоб вимкнути його. Вимкнись, вимкнись!

Коли екран нарешті гасне, я ще трохи тримаю телефон, чекаючи, чи не засвітиться він знову, а тоді кладу на ліжко й відступаю до дверей.

Зі спальні батьків долинає мамин голос: вона просить подати їй воду. Я чую, як тато відчиняє пляшку. Від цього звичайного звуку в мене починають тремтіти губи, хоча до цього я навіть не думала плакати. Хочу піти до них, тільки спершу треба якось сказати, що сталося, аби це не прозвучало так, ніби я знову прошу повернутися до квартири. Опускаю очі й помічаю на руці тонку смужку крові, яка вже встигла розмазатися об футболку.

Телефон гуде на ліжку.

Спершу я просто дивлюся на нього, не розуміючи, що саме чую. Щойно він був повністю вимкнений, я сама бачила, як погас екран, і нічого після цього не натискала. Тепер на темній ковдрі лежить світлий прямокутник, а в ньому видно нове повідомлення.

«Я не в телефоні».

Відступаю в коридор, ударяюся спиною об стіну й біжу до батьків, не зводячи очей зі своїх дверей.

Тато виходить назустріч, і я вчіплююся в його футболку, показуючи в бік кімнати, але замість пояснення виходить тільки прохання:

— Татку, будь ласка, не залишай мене там...

— Харп, подивися на мене, — каже він, беручи мене за плечі. — Що сталося? Він знову написав?

Я киваю й намагаюся пояснити, що вимкнула телефон, що він усе одно написав, що знав про ліжко. Тато відсуває мене собі за спину, проходить до моїх дверей і заглядає всередину, поки мама веде мене до себе. Я сідаю на край їхнього ліжка й не відпускаю її руки, хоча мені вже соромно за те, як сильно стискаю її пальці. Коли тато повертається, я чекаю запитання про те, чи мені не здалося, але він дивиться на подряпину й просить маму подати серветку.

— Можна я сьогодні тут побуду? — питаю я, поки вона обережно витирає кров, і одразу додаю: — На підлозі, я вам не заважатиму.

— Звісно, можна, — відповідає мама й забирає мою руку, бо я намагаюся витерти її футболкою. — Тільки дай спершу закінчити.

Мама заклеює подряпину пластиром, а тато приносить чисту подушку й стелить біля ліжка дві товсті ковдри, складені навпіл. Каже, що телефон нехай поки залишається в моїй кімнаті, а вранці ми разом спробуємо з’ясувати, звідки пише цей хлопець. За його словами, коли він зайшов до моєї кімнати, телефон уже був вимкнений. Та падлюка робить з мене божевільну в очах батьків.

Коли тато зачиняє двері та вимикає верхнє світло, я лежу обличчям до дверей і намагаюся не шарудіти ковдрою, щоб чути коридор. Біля підлоги горить маленький нічник, його світла достатньо, щоб роздивитися ручку.

Мама ще кілька разів перевертається, обережно вмощуючи живіт, тато запитує, чи їй зручно. Чую, як поскрипує ліжко, і знаю, що вони обоє поруч, проте все одно прислухаюся, чи не відчиняються за стіною двері кімнати Бенні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше