Розділ 2.2

Набираю «Коли ти це сфотографував?» і роздивляюся знімок, поки він відповідає. Може, у нього є ціла папка дурнуватих фотографій із цієї кімнати, а я просто накручую себе.

«Щойно. А що?»

Я озираюся на ліжко, з якого щойно встала, дивлюся на вм’ятину, яку залишила на ковдрі, й розумію, що не зможу знову сісти туди спиною до кімнати. Притискаю палець до екрана, але замість клавіатури відкриваю фотографію. За спиною Ноа видно шматок стіни, до якого я можу доторкнутися, якщо простягну руку.

«Це моя кімната. Як ти це зробив?»

Він довго нічого не пише. Інстинктивно крокую до дверей і залишаюся біля порога: звідси видно все ліжко, простір біля шафи й стілець із простирадлом. На телефоні з’являється позначка набору й знову зникає, але повідомлення так і не приходить.

«Де ти?» — пишу я й тихо повторюю ці слова вголос, вдивляючись у порожнє місце під його повідомленням. У кімнаті стає холодно, навіть скло на вікні по краях вкривається інеєм, і від цього серце калатає ще дужче. Та надворі ж наче ще не мороз...

«Де ти?!» — повторюю, б’ючи по клавіатурі.

— Я тут, — озивається хтось зовсім близько, і я смикаюся так, що телефон ударяється об одвірок. Бенні стоїть у коридорі з Расті під пахвою та паперовим прапорцем у руці, а тепер відступає, наляканий моїм рухом.

— Ти чого? — питає він, притискаючи єнота до грудей. — Я хотів, щоб ти допомогла причепити. Тато сказав, що потім, а я вже зробив.

Обіцяю зараз прийти, прошу зачекати в його кімнаті й проводжу долонею по його плечу, щоб він не подумав, ніби я серджуся. Бенні показує, куди саме треба приклеїти прапорець, але я майже не слухаю, бо телефон знову вібрує в моїй руці.

«У мене теж є молодший брат».

Дивлюся вслід Бенні, який уже зникає за своїми дверима, і перевіряю верхню частину екрана, хоча знаю, що ніякого дзвінка не приймала. Камера закрита, мікрофон я не вмикала, а Ноа я взагалі не розповідала про брата.

«Ти нас бачиш?» — пишу.

«Сходи до нього». — з’являється на екрані.

Я відступаю від дверей, намагаючись одночасно дивитися на телефон і в коридор. Чую, як Бенні щось пересуває, а потім він тихо бурмоче до Расті, щоб той сидів рівно.

«Зніми його зі стільця. Він зараз упаде».

Кидаю телефон на ліжко й біжу до брата. Бенні стоїть навшпиньки на стільці, тримаючись однією рукою за верхню коробку, а другою притискає прапорець до картонного даху. Стілець починає хилитися, коли він тягнеться ще трохи. Встигаю схопити спинку та обхопити брата за живіт. Поки стягую його вниз, він сердито пояснює, що майже закінчив, а в мене так трусяться руки, що я не можу відразу його відпустити.

— Не лізь більше, добре? Поклич мене, я прийду, тільки сам не лізь, — прошу я, присівши перед ним. Бенні киває, роздивляючись моє обличчя, і простягає мені пом’ятий прапорець, наче тепер я маю негайно все виправити.

Тато піднімається сходами саме тоді, коли я виходжу в коридор. Він питає, що сталося, а я хапаю його за руку й тягну до своєї кімнати, намагаючись пояснити про фотографію, про хлопця, який тут жив, і про стілець. Тато зупиняє мене, просить говорити повільніше, але я вже піднімаю телефон із ліжка й розблоковую екран.

— Ось! — кричу. — Дивись сам!

У списку розмов зверху стоїть Ава, під нею мама й наш сімейний чат. Я гортаю нижче, потім повертаюся вгору, відкриваю пошук, хоча номер не пам’ятаю й навіть не знаю, що туди вписати. Тато чекає поруч, а я раз у раз торкаюся того місця, де щойно була переписка.

— Тут усе було, — кажу я. — Тату, я ж тільки поклала його. Він написав, що Бенні впаде, я побігла, а телефон лишився тут.

Згадую про Аву й відкриваю нашу розмову. Її повідомлення про побачення є, моє нічне «Не можу заснути» теж, а далі відразу йде ранкове запитання, чи я вже прокинулася. Між ними мав бути скриншот, під яким Ава радила нічого йому не розповідати. Я точно пам’ятаю, як читала цю пораду, коли світло лампи било просто в очі.

У галереї знаходжу нічний знімок екрана. Угорі видно час і заряд батареї, а решта екрана біла, наче я сфотографувала порожню розмову. Тато обережно забирає в мене телефон і питає, чи я випадково не видалила повідомлення разом із фотографією.

— Я видалила свою фотографію, — відповідаю я. — Одну. Ще до того, як він написав про Бенні. Тату, може, ми повернемося до квартири?

Батько опускає телефон і важко зітхає.

— То он воно що... Доню, ти звикнеш до нового будинку. Обіцяю, ти будеш бачитися з друзями.

Ні-ні-ні, тільки не це...

— Тату, я правду кажу. Ці повідомлення були.

Він вдивляється в мої очі декілька секунд, а потім таки перевіряє вікно й визирає надвір. Просить мене побути з братом унизу, а сам виходить оглянути ділянку. Я стежу за ним крізь кухонне скло, поки він обходить будинок, і щоразу, коли його закриває стіна, починаю рахувати, скільки секунд він не з’являється з іншого боку.

Батько повертається, нікого не знайшовши.

— Слухай, поклич мене, якщо це повториться, добре?

— Добре, — кажу тихо.

Решту дня я проводжу внизу, де чую голоси батьків, а Бенні будує для Расті сходи просто на килимі. Телефон лежить поряд екраном догори, і я перевіряю його навіть тоді, коли він не подає жодного звуку.

Ава теж не знаходить скриншота, хоча пам’ятає, як читала його вранці. Телефоном радить розповісти батькам, і я запевняю її, що тато вже знає; вона просить показувати їй усе, якщо Ноа напише знову. Ближче до дев’ятої надсилає фотографію сукні: Лукас запросив її на побачення, а вона боїться, що виріз занадто глибокий. Дивлюся на знімок, намагаючись придумати відповідь, яка не змусить її ще раз запитати, чи зі мною все гаразд. Учора я радила б, що вдягнути зверху, а тепер думаю тільки про те, що повідомлення доходять і телефон працює.

Перед сном тато заходить перевірити, чи добре тримаються штори, які він нарешті повісив.

— Не зачиняй двері, будь ласка, — кажу йому.