Мамо, не стукай у вікно

Розділ 2.1. Фотографія

Відповідь приходить, коли я вже спускаюся сходами:

«З дитинства й до сімнадцяти».

Затримуюся на останній сходинці й запитую, скільки йому зараз, бо це може означати як минулий рік, так і двадцять років тому.

«Сімнадцять», — пише він, і я чомусь відчуваю полегшення, хоча розумію, що написати можна будь-що.

На кухні мама стоїть біля вікна з телефоном, притиснутим до вуха, й пояснює комусь, що мої документи вже мали надіслати з попередньої школи. На столі чекає тарілка з тостами, а тато сидить навпочіпки перед відкритою шафкою під мийкою, поклавши біля коліна мокрий рушник. Я підходжу до мами, показуючи свій телефон з перепискою, та вона піднімає палець і самими губами просить трохи зачекати.

— Тату, а ви спілкувалися з людьми, які тут раніше жили? — питаю я, сідаючи за стіл. Він повертає до мене голову, але під мийкою знову починає капати, і тато поспіхом підсуває рушник під трубу.

— Харп, подай мені миску, будь ласка. У коробці біля дверей, там зверху має бути велика, — просить він, притримуючи щось під мийкою. Я відкладаю телефон, витягаю миску з пакувального паперу й передаю йому, поки мама за моєю спиною знову повторює наше прізвище.

— Уокер, так. Харпер Уокер, — каже вона в слухавку, а тоді нахиляється до сумки, перебираючи папери. — Мені сказали, що все вже надіслали… Секунду, я зараз знайду, коли саме.

— Дай мені з цим закінчити, доню, і поговоримо, — каже тато, підставляючи миску під трубу. — Поїж поки, бо ти ж іще навіть не снідала.

Повертаюся до столу й беру телефон, який саме вібрує в мене під рукою. На екрані з’являється запитання:

«Тобі подобається будинок?» Мама тим часом знаходить потрібний аркуш і починає диктувати дату, притримуючи телефон плечем. Відкушую тост і набираю: «Він великий. Ще не дуже розумію, як мені тут».

«А переїжджати хотіла?» — приходить відразу, і я усміхаюся, бо на це відповісти значно простіше. Пишу, що мріяла про просторішу кімнату, але було б непогано отримати її трохи ближче до всіх, кого знаю.

«Друзі тепер далеко?»

«Ага. Раніше я могла просто зайти до Ави після школи, а тепер треба щоразу просити когось із батьків відвезти мене. Якщо вони зайняті, то все, сиджу вдома».

«То ти наче сама за милі від усіх?»

Від цих слів у мене холоне спина, і я підводжу очі на маму, яка стоїть зовсім поруч. Починаю набирати: «Я не сама, зі мною батьки», але ще до того, як натискаю на стрілку, приходить наступне повідомлення.

«Я зараз теж живу далеко від родини. Знаю це відчуття, коли хочеться просто посидіти поруч зі своїми, а не можеш».

Зі своїм ненадісланим «я не сама» я вже почуваюся ніяково, тож стираю його й пишу, що найбільше сумую за Авою. Ноа запитує, чи ми з нею давно дружимо, і я вже набираю відповідь, коли мама торкається мого плеча й прикриває мікрофон долонею.

— Харп, ти щось хотіла запитати? Дай мені ще хвилин десять, будь ласка, вони ніяк не можуть знайти листа.

Я киваю, кажу, що буду нагорі, й забираю зі столу тарілку. Питання про номер нікуди не поділося, але зараз мені вже не хочеться знову починати з нього розмову.

У кімнаті ставлю тарілку на тумбочку й сідаю на край ліжка, підібравши під себе одну ногу. «Ми дружимо ще з початкової школи, — пишу я. — Вона жила за два квартали від мене. Можна було просто подзвонити й сказати, що вже йдеш». Поки Ноа набирає відповідь, я ловлю себе на тому, що намагаюся уявити його обличчя, і дратуюся: ім’я та вік я вже маю, решту мій мозок чомусь готовий придумати сам.

Угорі екрана з’являється повідомлення від Ави: «Я скучила. Уявляєш, уже». Усміхаюся й розгортаю сповіщення, щоб прочитати решту: вона щойно хотіла покликати мене пройтися до магазину, але згадала про переїзд. Тепер просить хоча б показати їй моє заспане обличчя, бо вчора я зняла всю кімнату, а себе так і не показала.

Натискаю на камеру внизу екрана, перемикаю її на себе й розумію, що вигляд у мене саме такий, на який Ава сподівається. Волосся з одного боку прим’яте, з іншого стирчить над вухом, а на щоці розмазаний сироп. Навіть не намагаюся причепуритися й лише піднімаю телефон трохи вище, щоб було видно цю красу цілком.

Пальцем задираю кінчик носа, скошую очі й роблю знімок, перш ніж починаю сміятися. Мені відразу хочеться побачити її відповідь, тому натискаю «надіслати», навіть не переглянувши фотографію. Чудово на мене впливає свіже повітря, що аж у свиню перетворююся.

Тоді помічаю повідомлення над знімком...

«Ви з нею щодня бачилися?»

Я завмираю з пальцем над клавіатурою, потім дивлюся вгору, де замість імені Ави досі стоїть незнайомий номер. Її повідомлення я прочитала в сповіщенні, а розмову так і не відкрила. Тепер під словами Ноа висить моє обличчя зі свинячим носом, і він може роздивлятися його стільки, скільки захоче.

Швидко набираю: «Це не тобі». Щойно відправляю, бачу під фотографією позначку, що її переглянули, і мені стає ще гірше. Дописую: «Я хотіла Аві відправити. Випадково переплутала».

Ноа щось набирає, і я чекаю хоча б короткого «буває», але позначка зникає без жодного повідомлення, а потім з’являється знову. Та коли вона зникає втретє, я затискаю фотографію пальцем і видаляю її з чату. Це запізно, чудово розумію, але не залишати ж.

Телефон вібрує, на екрані з’являється фотографія. Ноа теж задирає пальцем кінчик носа й скошує очі, а кутики рота підняті, наче він ледве стримує сміх. Темне волосся падає на лоба, рукав худі майже закриває долоню, і я мимоволі усміхаюся, бо він міг просто написати, що нічого страшного, але натомість зробив із себе такого самого дурня. А він гарний... Дуже гарний. Дякувати Богу, не старий дід.

Я відкриваю знімок на весь екран, намагаючись уявити його без цієї гримаси, і помічаю дверцята шафи за його плечем. Якого... біса?..

Поряд із ручкою видно ту саму нерівну світлу пляму, яку я роздивлялася вчора. Підводжу очі до своєї шафи — пляма там. Знову дивлюся на фотографію, порівнюючи край дверцят і погано зафарбований слід від старої ручки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше