Бенні дивиться на мене, чекаючи, що я дозволю піти подивитися на сестричку, а я сильніше притискаю долоню до його коліна. Він уже забув про книжку, яку збирався взяти, та слухає те, що відбувається за шторою.
— Ми побачимо її в лікарні, — кажу я. — Разом із татом.
— А чому вона каже, що вже тут?
Не знаю, що відповісти, тож просто притягую його ближче, поки з двору знову озивається мама:
— Синочок, я знаю, що ти не спиш. Підійди хоч подивися.
Брат сіпається під моєю рукою. У її голосі з’являється знайома втома, з якою мама ввечері просить його нарешті прибрати іграшки, бо вже не має сил нахилятися. Я впізнаю її настільки точно, що на мить бачу перед собою мамине обличчя й уявляю, як вона стоїть на холоді, поки ми мовчимо.
Дістаю телефон, втиснувши його між нами, щоб світла не було видно з вікна.
«Вона біля Бенні. Ти її бачив, коли вона пішла?»
Відповідь Ноа приходить, поки я ще дивлюся на своє повідомлення.
«Вона зійшла з ґанку. Я написав тобі».
Гортаю розмову вище. Там його обіцянка повідомити, якщо щось зміниться, мої запитання й слова про брата. Жодного попередження між ними немає.
«Я нічого не отримала».
«А це бачиш?»
«Так».
Кілька секунд на екрані нічого не з’являється, і я вже починаю боятися, що він знову пропав, коли приходить наступне:
«Я тут. Якщо замовкну, це не означає, що я пішов».
За вікном починає плакати дитина.
Малий повертається так різко, що зачіпає мене ліктем. Я втримую його біля себе й слухаю тонкий крик, який спочатку зовсім тихий, а потім набирає сили, перериваючись короткими судомними вдихами. Так кричала маленька дівчинка в магазині, поки її мама однією рукою намагалася витягнути пляшечку з сумки, а другою підтримувала голівку.
— Їй холодно, — шепоче Бенні.
Мені доводиться повернути його до себе за плечі.
— Послухай. Мама зараз у лікарні. Тато теж. Вони ще не поверталися.
— Але ж…
— Я знаю, що ти чуєш. Я теж чую.
З двору долинає мамине заспокійливе шепотіння, крізь яке все одно проривається плач. Я розрізняю «тихенько», «зараз», потім своє ім’я, вимовлене вже голосніше.
— Харпер, забери її хоч на хвилинку. Вона ж замерзне.
Не відповідай. Вона не мама.
Бенні починає дихати частіше. Він дивиться на штору, і я бачу, як йому важко залишатися на місці, коли звідти просять допомоги. Мама завжди казала нам, що треба відгукуватися, якщо хтось кличе, особливо коли ми далеко й вона не бачить, чи з нами все добре.
Я сама вчила його не змушувати її хвилюватися.
— Вона зараз чує, що ми говоримо? — питає брат так тихо, що я радше здогадуюся про слова.
Не встигаю відповісти, як знизу озиваються:
— Чую, сонечко. Я все чую.
Підводжуся, затиснувши телефон у долоні, й прошу малого взяти Расті та книжку. Він одразу підхоплює їх, гублячи капці, й починає збирати з підлоги, поки я пишу Ноа.
«Я заберу його в іншу кімнату. Не можу тут залишатися».
«Із батьківської видно під’їзну дорогу. Зможеш побачити машину».
Згадую вікно біля маминого туалетного столика. Коли ми заносили туди речі, тато махав нам ізнизу, показуючи, куди вантажникам поставити фургон.
— Ходімо до маминої кімнати. Там почекаємо.
Він слухняно повертається до дверей, але плач раптом стає набагато голоснішим. Я мимоволі озираюся, бо тепер він долинає майже з-за штори, неначе дитину піднесли до самого скла.
Ми ж на другому поверсі...
Я дивлюся на нижній край тканини, який ледь ворушиться над батареєю, і не можу пригадати, чи рухався він раніше. Ніхто не відчиняв цього вікна ввечері, Бенні сказав, що не торкався його, але я сама не перевіряла ручку. Підходила поправити штору й відразу повернулася до ліжка.
А якщо воно весь цей час було прочинене?
Плач стихає так раптово, що я починаю чути, як Бенні сопе позаду. За шторою хтось повільно проводить по склу, і цей звук уже не можна сплутати з голосом, що долинає знизу. Щось треться об нашу шибку.
— Харпер, — кличе брат, тягнучи мене до дверей.
— Стань тут. Я тільки перевірю, чи зачинене вікно.
Він не відпускає мою руку, і я присідаю перед ним, поклавши книжку з капцями на підлогу.
— Я нікуди не виходжу. Ти весь час мене бачитимеш.
Мені хочеться взяти його на руки й бігти, але тоді за спиною залишиться це вікно, про яке я не знаю найпростішого: чи воно взагалі зачинене. Не зможу сидіти за стіною й дослухатися, чи не піднялася штора вже з іншого боку. Мені страшно до смерті, але я мушу... Я мушу.
Край тканини знову ворушиться. Від батареї тягне теплом, і я хапаюся за це пояснення, поки за склом щось неголосно постукує. Двічі, потім ще раз, майже без паузи. Я зупиняюся, не дійшовши до підвіконня, й чекаю, поки звук припиниться.