Мамо, не стукай у вікно

Розділ 2. Перший ранок

«Звідки в тебе мій номер?»

Узагалі-то після опівночі можна було б спершу представитися, особливо якщо пишеш людині, яка навіть не знає, скільки тобі років. Чомусь я відразу уявляю хлопця, хоча з таким самим успіхом це може бути чоловік татового віку, або взагалі якийсь дід-збочинець.

Простирадло над вікном знову стає білим, коли я не витримую та вмикаю лампу. Нарешті на екрані з’являється нове повідомлення: «Я Ноа. Побачив фотографії будинку у фейсбуці й захотів дізнатися, хто тепер там живе».

— Все ще може бути дід, — бурмочу собі під ніс.

Це принаймні пояснює, звідки він знає про переїзд, але свого номера під маминими фотографіями я точно не залишала. Відкриваю її сторінку й знаходжу допис про будинок: кілька знімків, сердечка від родичів, мамина відповідь комусь із колег, що місця тепер вистачить на всіх. Моє ім’я позначене поруч із татовим, і варто торкнутися його, щоб потрапити до мене. Раніше це здавалося зручним, а тепер я гортаю власні фотографії й думаю, скільки всього він уже міг передивитися, перш ніж написати. От дідько... Проте номера у відкритій інформації я не знаходжу, хоча перевіряю двічі. Повертаюся до повідомлень і пишу: «Там немає мого номера. Хто тобі його дав?» Цього разу відповідь не приходить відразу, і я встигаю занервувати. Можливо, це хтось зі школи, кому Ава розповіла про мій переїзд, а ім’я він просто вигадав, бо йому нудно й хочеться подивитися, скільки я протримаюся, перш ніж почну лаятися.

Роблю знімок екрана й надсилаю подрузі із запитанням, чи вона знає якогось Ноа. Під останнім моїм повідомленням досі немає відповіді, і я уявляю її телефон на зарядці біля ліжка, поки сама вона спить після свого чудового побачення.

«Вибач, не хотів тебе налякати», — пише він, і я відразу опускаю очі на власні повідомлення, перевіряючи, де саме дала йому привід так подумати. Ніде я не написала, що мені страшно, хоча запитання про номер справді виглядають сердитими. Набираю: «Тоді просто скажи, звідки номер». 

Він знову замовкає, а я дивлюся на екран і відчуваю, як у мене затікає шия. Та до біса! Якщо це якийсь жарт — пішли ви знаєте куди? Спати треба. Я виходжу з розмови, вимикаю звук і кладу телефон на тумбочку. Якщо він ще щось напише, прочитаю вранці, коли за простирадлом буде видно денне світло, а внизу хтось із батьків готуватиме каву. Лампу залишаю увімкненою, тільки повертаю абажур трохи до стіни, щоб світло не било в очі. На телефон більше не дивлюся, хоча двічі простягаю до нього руку й обидва рази вдаю перед собою, що просто поправляю ковдру. Потім усе-таки засинаю, не помітивши, як думки про незнайомий номер змінюються уривками вчорашньої розмови з Авою.

Прокидаюся від того, що за дверима хтось кілька разів проходить туди й назад, а потім тато гукає знизу, питаючи, де залишилася його сумка з інструментами. Я лежу ще трохи, прислухаючись до маминих пояснень, і не відразу згадую, чому горить лампа. Крізь простирадло вже просочується світло, у кімнаті видно коробки й кинутий на підлогу светр, а на екрані телефона чекають повідомлення від Ави. Вона не знає жодного Ноа й нікому не давала мого номера. Далі запитує, що він іще написав, і додає, щоб я поки нічого про себе не розповідала. Від цих слів мені стає легше: уночі я вже майже переконала себе, що перебільшую, а тепер хоча б не треба пояснювати, чому мені це не сподобалося. Пишу, що після того вже не відповідала, й відкриваю розмову з незнайомцем, перевіряючи, чи не написав він іще чогось.

Нове повідомлення лише одне, надіслане за кілька хвилин після того, як я відклала телефон. «Я розумію, що це дивно. Просто побачив будинок із вашими речами, і захотілося з кимось поговорити про нього. Не буду більше заважати». Я читаю його двічі, думаючи про мамині фотографії, а потім знову відкриваю її сторінку. Серед знімків є один, зроблений уже вчора: двері навстіж, наші коробки на ґанку, тато стоїть біля машини й дивиться кудись убік.

Якби я зараз побачила, що в нашу стару квартиру вже хтось заносить свої речі, мені теж було б дивно. Напевно, захотілося б збільшити фотографію й роздивитися, хто тепер житиме в моїй кімнаті, хоча я сама вчора з неї вийшла й ніхто мене не виганяв. Від цього Ноа не стає знайомим, а його мовчання про номер не перестає мене дратувати, проте повідомлення я вже не можу прочитати так само, як уночі.

Унизу мама кличе мене снідати, але спершу я підсуваю стілець до вікна й знімаю затискачі, якими тато закріпив простирадло. Тканина зісковзує з карниза, впускаючи в кімнату стільки світла, що я мимоволі примружуюся. Кидаю її на спинку стільця й знову помічаю подряпину біля рами, яку роздивлялася вчора, і проводжу по ній пальцем. Може, це Ноа її залишив, коли жив тут, а тепер я щоранку бачитиму цей слід, навіть не знаючи, як він з’явився. Я досі не уявляю, який Ноа на вигляд, зате можу уявити його біля цього вікна, з долонями на підвіконні, саме там, де зараз лежать мої.

Під вікном темніє мокра трава, а далі починаються дерева, між якими досі стоїть туман. Удень видно значно більше, проте за нижніми гілками ялин усе одно нічого не роздивитися. Лише коли мама кличе вдруге, розумію, що стою тут і чекаю, поки серед дерев щось ворухнеться.

Набираю «Коли ти тут жив?» і натискаю на стрілку, поки не передумала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше