Михайло з тих людей, яких усі люблять. Він носить торби сусідці, пам'ятає дні народження колег і ніколи не забуває подякувати. Рік тому він переїхав до нового міста, щоб почати з чистого аркуша, і йому тут добре.
Поки під його двері не ляже перша записка.
«Не поспішай. Я просто хочу поговорити».
Потім прийдуть повідомлення з невідомого номера. Камера на дверях не побачить нікого. Поліція порадить звернутись, коли станеться щось серйозніше. А єдина людина, з якою Михайлові спокійно, нова сусідка з порожньої квартири навпроти, чомусь завжди з'являється саме тоді, коли йому найгірше.
Він не знає, хто його переслідує. Не знає, чому ім'я, що крутиться на язику, ніяк не згадується. І чому його так лякає картонна коробка на верхній полиці шафи.
Бо те, від чого ми тікаємо, не губиться в дорозі.