Розділ 5. Розслідування

Він не спав до ранку, чекаючи, що телефон засвітиться знову. Телефон мовчав. О п'ятій Михайло встав, зварив каву, випив її стоячи біля вікна й подивився, як у дворі прибиральниця змітає листя в рівні купки, які вітер одразу розкидає назад.

О пів на сьому він набрав номер, з якого вночі приходили повідомлення.

— Набраний вами номер не існує, — сказав доброзичливий жіночий голос.

Він послухав ще раз. Потім ще. Голос щоразу вимовляв ті самі слова з однаковою інтонацією, мов людина, що не бачить жодної проблеми в тому, що хтось пише тобі зі світу, якого немає.

Номер, що не існує, може бути чимось простим. Одноразова картка, програма-генератор, чийсь дешевий фокус. Він склав ці варіанти в голові, як дрова, і вирішив діяти.

Салон мобільного зв'язку відчинявся о дев'ятій. Михайло прийшов за п'ять хвилин до відкриття, постояв біля дверей, і коли скляна стулка роз'їхалась, першим ступив досередини. За стійкою стояла дівчина років двадцяти п'яти, з бейджем «Ірина» й акуратним хвостиком.

— Доброго ранку, чим можу допомогти?

— Доброго ранку, Ірино. Мені надходять повідомлення з одного номера. Я б хотів дізнатись, чи він узагалі зареєстрований і на кого.

Він сказав це лагідно, з тією своєю усмішкою, на яку люди зазвичай відповідали усмішкою. Ірина відповіла професійною.

— Вибачте, але ми не можемо надавати дані про інших абонентів. Це персональна інформація.

— Я розумію.

— Якщо йдеться про погрози чи залякування, ви можете звернутися до поліції, і вони самі зроблять запит.

— Я вже звертався.

— Тоді, на жаль, більше нічим не можу...

— Ірино, — сказав він, і голос його став тихіший, рівніший, наче хтось знизив гучність у кімнаті. — Мені не потрібні дані. Мені потрібно лише знати, чи цей номер живий. Один рядок. Так чи ні.

Вона на мить замовкла. Потім відступила від стійки на півкроку, так, як відступають від краю, якщо раптом під ногою здригнеться камінь.

— Вибачте. Я справді не можу.

— Звісно, — сказав він. — Дякую за ваш час.

Усміхнувся, кивнув і вийшов. На вулиці він зупинився й подивився на свої руки: пальці були зчеплені так сильно, що побіліли кісточки. Він повільно розтиснув їх.

Усе гаразд, подумав він. Вона просто виконує інструкцію. Це не її провина.

* * *

Аптека біля дому пахла м'ятою, пилом і лінолеумом. За прилавком стояла втомлена жінка в білому халаті, яка за вечір чула стільки скарг, що вже не відрізняла їх за голосом.

— Мені щось для сну.

— Рецептурне чи без рецепта?

— А без рецепта що?

— Валеріана, пустирник, мелатонін у дозуванні, яке вам не допоможе. — Вона виставила на прилавок три коробочки. — Ви скільки не спите?

— Тиждень. Майже.

— Тоді не аптека, а лікар.

— Я знаю.

— То чого ви тут?

Він хотів відповісти жартом, але почув за спиною знайомий голос.

— Бо до лікаря записують за два тижні, а безсоння не записується.

Соломія стояла біля вітрини з вітамінами й роздивлялась пляшечку з котячою мордою на етикетці, ніби це була найцікавіша річ на світі.

— Ти що тут робиш? — спитав Михайло.

— Вибираю щось для кота.

— У тебе нема кота.

— Поки нема. — Вона обернулась. — Ти знову не спав.

— З чого ти взяла?

— У тебе обличчя, як мокра серветка.

Продавчиня тихо хмикнула, пробила чек, і Михайло, не знаючи, куди себе подіти, розплатився й вийшов разом із Соломією на вулицю. Вечір був вологий, ліхтарі розпливались у калюжах жовтими плямами.

— Не пий це, — сказала вона, кивнувши на пакет. — Не допоможе.

— Звідки ти знаєш?

— Сон не в таблетках. Він у тому, що ти тримаєш у голові перед тим, як лягти.

— І що я тримаю?

— Це ти мені скажи.

Він засміявся. Питання було таке м'яке й таке влучне, що не образило. Вони дійшли до під'їзду мовчки, і біля дверей вона зупинилась, ніби вирішуючи щось.

— Ти не божеволієш, Михайле. Просто втомився.

— Це комплімент?

— Це діагноз, — усміхнулась вона й піднялась сходами попереду.

* * *

У вівторок Тамара Іванівна скликала всіх до себе в кабінет о дев'ятій двадцять. Вона стояла за столом, склавши руки на папці, і вигляд мала такий, ніби оголошувала не новину, а вирок.

— Оксана написала заяву за власним бажанням. Останній робочий день у п'ятницю.

У кімнаті на секунду стало тихо. Дмитро щось пробурмотів собі під ніс. Оксана, яка стояла біля стіни, дивилась у підлогу й крутила на пальці тонку гумку для волосся.

— Чому? — спитав Михайло, перш ніж устиг подумати.

— Власні обставини, — відповіла Тамара Іванівна. — Це її рішення. Дякую всім.

Усі розійшлись. Михайло зупинив Оксану біля дверей, обережно, не торкаючись.

— Оксано. Якщо я чимось... Я хотів би допомогти з передачею справ. Перегляну твої креслення, покажу, що де лежить.

— Дякую, не треба, — вона навіть не підвела очей. — Я сама.

— Тоді хоча б скажи, якщо щось потрібно.

— Дякую.

Вона вийшла. Він ще хвилину стояв, дивлячись у порожній коридор.

— Михайле, — Тамара Іванівна стояла позаду, і погляд у неї був такий, яким дивляться на людину, що має щось пояснити. — Чи не було між вами чогось?

— Ні, — він повернувся з теплою усмішкою. — Нічого. Я лише хотів бути чемним.

— Вона нічого не пояснила. Сказала лише, що так буде краще.

— Може, їй просто не підійшло.

— Може, — сказала Тамара Іванівна. Потім додала м'якше: — Ви хороша людина, Михайле. Просто іноді навіть добре ставлення може здатись зайвим.

— Я розумію.

І він справді розумів, або думав, що розумів. Світ завжди знаходить спосіб відсунути того, хто занадто старається.

* * *

Дмитро побачив нотатник в обід.

Михайло розкрив його на столі поряд із тарілкою борщу, який приніс із дому, і на сторінках, розкреслених акуратними лініями, були таблиці: імена, дати, години, місця. Перший стовпчик: хто знав, що він не обідав у неділю. Другий: хто бував біля його під'їзду. Третій: хто знав його номер телефону.