Розділ 10. Новини

Відпустку йому запропонувала Тамара Іванівна, і сказала так, що відмовитись було неможливо.

— Не звільнення, — підкреслила вона, зачиняючи двері кабінету. — Нічого схожого. Відпустка за власний рахунок, місяць, може, два. Директор не наполягає, але просив, щоб ви... пережили цей період поза стінами.

— Він думає, що це правда?

— Він думає, що це шум. А шум у нашому бізнесі шкодить, навіть якщо за ним нічого немає. Антоненко, до речі, подзвонив повторно. Попросив передати вам усі справи Дмитрові.

— Я розумію.

— Не думаю, що розумієте. — Вона втомлено провела рукою по обличчю. — Михайле, я не хочу, щоб ви подумали, що я вас викидаю. Я вам вірю. Але мушу захищати бюро. Вам це зараз може здатися зрадою.

— Не здається.

Він сказав це майже щиро. Всередині нього щось уже відкололось і поплило далеко від берега, і слова Тамари Іванівни долітали мов крізь воду: рівні, обережні, добрі. Вона не заслуговувала на докір. Ніхто не заслуговував.

Дмитро допоміг йому зібрати речі. Їх виявилось небагато: нотатник, два олівці, шкарпетки на випадок дощу, зарядка, кружка з відбитим вушком. Дмитро складав усе в картонну коробку мовчки, що було для нього самого дивно, і лише коли дійшло до кружки, пробурмотів:

— Слухай, а ти справді тут два роки?

— Півтора. Приїхав у вересні, торік.

— Півтора. А здається, що ти тут завжди був. Мені навіть дивно, що ми майже нічого не знаємо про тебе. Ну, окрім того, що ти ідеальний.

— Я не ідеальний.

— Ага. Ти просто занадто добрий. — Дмитро зітхнув. — Не ображайся. Я не про те. Просто з тобою завжди було дуже спокійно. А тепер я дивлюсь на тебе й думаю: яким чином ти узагалі такий?

— Який?

— Бездоганний. Без жодного слабкого місця.

Михайло взяв коробку. Вона була легка, наче в ній лежали не речі, а повітря.

— Слабке місце є в кожного, — сказав він. — Просто не всі про нього знають.

Дмитро хотів щось відповісти, але лише потис йому руку. Міцно, по-чоловічому, довго.

— Дзвони. Я серйозно.

— Дякую.

Біля виходу, у холі, на столі Лариси Петрівни лежали два підручники, які він приніс ще вранці, акуратно загорнуті у вчорашню газету. Записку він приліпив скотчем зверху: «Для Софійки. Хай не здається. Лінія горизонту — це просто рівна лінія. Вона обов'язково навчиться».

Лариса Петрівна сиділа за столом і дивилась на нього довго, і в очах у неї були сльози, але вона так нічого й не сказала. Лише кивнула. Він кивнув у відповідь і вийшов.

На сходах пахло мокрою штукатуркою. Дощ барабанив по склу, як пальці по столі. Він спустився на перший поверх, штовхнув важкі двері й вийшов на вулицю, де було сіро, мокро й тихо, і вперше за півтора року не знав, куди йти.

* * *

У середу він вирішив поїхати.

Ідея з'явилась сама, зранку, як з'являються рішення в людей, які надто довго не спали: просто й чітко. Він сидів на кухні з чашкою кави, дивився на сіре вікно й думав: я можу піти. Це ж нескладно. Купити квитток, сісти в автобус, поїхати в інше місто. Там хтось знайде мені роботу, там нікого, ніхто не знає, ніхто не здогадається.

Ця думка була така знайома, що він навіть не здивувався. Ніби він уже думав її кілька разів і просто забув.

Він склав у рюкзак найнеобхідніше: паспорт, гроші, зарядку, ноутбук, дві сорочки, зубну щітку. Залишив ключі в кухонній шухляді, потім згадав і забрав. Потім повернув, бо вони були не потрібні. Потім знову забрав, бо раптом зрозумів, що вони все-таки потрібні: ключ від квартири, замок, ланцюжок, усе це належало йому, і лишити його було б неправильно.

На столі він бачив таблицю. Роздруківку з датами, скороченнями й вимірами. Тепер вона виглядала смішною, так, як виглядають конспекти після іспиту: купа слів, у яких вже немає сенсу. Він згорнув її вчетверо, потім розірвав навпіл, потім ще раз, і викинув клаптики в сміттєву корзину. Фотографії розклав по кишенях. Папку зі знімком зі сходів кинув у пакет.

Перед виходом він взяв телефон і почав видаляти. Спершу акаунти в мережах, потім пошту, потім контакти. Контакти видаляв довго: сто сорок імен, жоден не старший за рік. Тамара Іванівна. Дмитро. Лариса Петрівна. Пані Галина. Інна з кав'ярні. Оксана. Він видаляв їх один за одним і відчував, як у грудях росте дивний знайомий холод, гладкий, чистий, мов лід на озері.

Автовокзал був на іншому кінці міста, і він доїхав туди двома пересадками.

Приміщення було велике й порожнє, пахло гарячою кавою, пирогами й мастилом від автобусів. На табло загорялись міста, розклади, номери платформ. Він купив квиток до столиці, на сьому вечора, і сів на лавку біля вікна, поклавши рюкзак поруч.

Було о четвертій. Три години він просидів, дивлячись, як подорожні проходять повз: старенька з сітками, двоє студентів із гітарою, мати з немовлям на руках, чоловік в окулярах, який постійно перевіряв годинник. Усі кудись їхали. Усі були зайняті. Ніхто не дивився на нього.

— Знову тікаєш?

Він здригнувся. На сусідньому місці, де хвилину тому нікого не було, сиділа Соломія. Світла кофта, русява коса, руки на колінах. Вона дивилась на табло, а не на нього.

— Я не тікаю. Я їду.

— Це одне й те саме.

— Ні. Тікають від чогось. Їдуть кудись.

— А ти куди їдеш?

— У столицю.

— Навіщо?

— Бо там... — Він запнувся. — Бо тут мені більше нічого робити.

— Тут у тебе квартира. Робота, друзі, пані Галина.

— Роботи вже немає. Друзі... — Він махнув рукою. — Усі розуміють, що це не просто так. Що я щось зробив.

— А ти зробив?

— Не знаю.

Вона повернулась до нього, і в очах її була така глибока, така безмежна втома, що йому захотілось відвернутися.

— Ти вже тікав, — сказала вона. — Один раз. Допомогло?

— Коли?

— Не пам'ятаєш?

— Ні.

— Це добре, — прошепотіла вона. — Це якраз і є добре.

Біля них проходила жінка з валізою, і Михайло машинально поглянув у її бік. Коли обернувся, лавка поруч була порожня. Лише на сидінні, там, де вона щойно сиділа, лишилась ледь помітна вм'ятина, і від неї віяло теплом, як від людини, що тільки-но підвелась.