Розділ 12. Двері

Він поїхав першим ранковим автобусом.

Не думав про це, не збирав речей, не вирішував. Просто прокинувся о п'ятій від того, що ключ у кишені халата впирався в стегно, одягнувся, взяв гаманець, документи, пляшку води й вийшов, не замкнувши двері на другий замок. Біля під'їзду стояла порожня лавка, у вікні пані Галини горіла тьмяна лампа, і на мить йому здалося, що в цьому вікні хтось ворухнувся. Він не подивився.

Автобус рушив за півгодини. У салоні було сиро й тепло, пахло гумою та чужими кишенями. Двоє пасажирів дрімали, жінка в кінці тихо розмовляла по телефону, водій мовчки крутив кермо, і за вікном повільно тяглися вологі поля, обкладені туманом, схожим на овечу вовну.

Він сидів біля вікна, притиснувши лоб до скла, і дивився в нікуди.

Дорогою йому згадались не картини, а дрібниці. Хтось сміється у слухавку. Смак лимонного чаю. Мокрий парасоль, що б'є по коліну. Запах гуаші в коридорі школи, де він колись працював. Він не намагався їх ловити. Вони самі тихо підходили, торкались плеча й відходили, як люди, що перевіряють, чи ти ще тут.

Місто, куди він їхав, зустріло його сіре, розлите, з низьким небом і високими димарями. Автовокзал, де колись усе й почалося, стояв на тому самому місці: жовтий, облупленій, з розбитим годинником над входом. Він вийшов із автобуса й, не озираючись, пішов уздовж проспекту, де ходив тисячу разів, не пам'ятаючи жодного разу.

Ноги знали дорогу. Вони самі повертали ліворуч біля аптеки, самі ступали на бордюр біля старої пекарні, самі обходили калюжу, що завжди збиралась під ліхтарем на розі. Він ішов, як ходять уві сні: легко, безперешкодно, не відчуваючи землі.

Будинок стояв у глибині двору, у кінці короткої вулиці, затиснутий між двома п'ятиповерхівками. Біля під'їзду росла яблуня. Стара, крива, з голим гіллям, на якому ще тримались кілька дрібних кислих яблук, схожих на зморщені кулачки. Під нею лежав килим із опалих плодів, і хтось недавно підмітав доріжку, бо вона була чиста.

Він зупинився.

Це було те саме дерево. Той самий двір, ті самі лавки, той самий ґанок із трьома сходинками й залізною поручнею. Він стояв там, де колись стояв «фотограф» із об'єктивом. Стояв там, де колись помахав силуетові у вікні. І десь глибоко, нижче пам'яті, нижче навіть страху, щось повільно, незворотно відкрилось, як відкривається замок.

— Двері, — прошепотів він. — Шукають двері.

* * *

Вхід у під'їзд був відкритий.

Він піднявся на четвертий поверх, повільно, тримаючись за поручень, і з кожним сходом відчував, як пам'ять піднімається разом із ним, як вода в колодязі. Кроки відлунювали в бетонній шахті. Десь вгорі капала вода. Пахло пилом, старою фарбою й чимось солодкавим, ледь вловимим, схожим на запах воску.

Квартира сорок сьома була в кінці коридору. Двері сірі, оббиті дерматином, з потрісканою обшивкою, з пломбою на стику: тонкий жовтий папірець із чорнильним штампом. Дата на ньому була дворічної давності.

Пломба була цілою.

Він дістав із кишені ключ. Латунний, потьмянілий, із подряпиною на борідці. Замок мав стару личинку, вкриту іржею, і на мить йому здалося, що ключ не підійде, що все це дурниця, помилка, марення хворого мозку.

Ключ ввійшов, як у масло.

Він повернув його, і всередині щось глухо клацнуло. Жовтий папірець розірвався, і два його краї повисли, як вирвані крила.

Двері відчинились.

* * *

У квартирі стояла така тиша, яка буває лише в місцях, де давно ніхто не живе.

Повітря було холодне, стояче, пахло пилом, сухими квітами й воском, тим самим, що колись ударив його в обличчя біля вітрини салону. Вікна були зачинені, штори опущені, і крізь їхні щілини падали тонкі смуги блідого світла, на яких кружляв пил.

Він зайшов у передпокій. Вішак, на якому лишилось одне пальто, сіре, жіноче, трохи вилиняле. Тумбочка для взуття, на ній порожня ваза. Дзеркало в дерев'яній рамі, затягнуте тонким шаром пилу, у якому відбивалась тільки його невиразна, змазана тінь.

Праворуч була кухня. Маленька, акуратна, з вишневими фіранками й старим холодильником, на якому ще висіли магніти: ананас, дельфін, смішна жаба. На столі стояла чашка з відбитком лимона на дні. Хтось колись залишив її, не домивши, і більше ніхто її не чіпав.

Ліворуч дверей у кімнату.

Він увійшов.

Ліжко, застелене картатим пледом. Книжкова шафа, заставлена томами в м'яких обкладинках. Письмовий стіл під вікном, на ньому настільна лампа й стопка чистого паперу. На підвіконні ряд невеликих горщиків із висохлою землею. У кутку шафа, висока, світла, з дзеркальними дверцятами.

Він підійшов до неї.

Дзеркальні дверцята були трохи прочинені. Він торкнувся ручки, і вони відкрились без звуку.

Усередині, на дерев'яних плічках, висів великий білий чохол. Довгий, до самої підлоги. Крізь напівпрозорий пластик проступали м'які шари тюлю, тонка гірлянда перлин, зморшка шовку.

Він розстебнув блискавку. Дуже повільно.

Сукня була така ж, як у вітрині. Тепла, кольору слонової кістки, з мереживом на плечах і дрібними перлинками на ліфі. Вона висіла нерухомо, мов чекала на тіло, якого більше ніколи не буде.

Запах воску вдарив у ніс так сильно, що в нього запаморочилось у голові. І тоді вони прийшли всі разом, одним потоком.

* * *

Це було позаторік, у березні.

Дощило. Він ішов з роботи пішки, бо автобус знову не прийшов, і біля пекарні побачив дівчину, яка намагалась донести дві пачки книжок і зламану парасолю. Книжки повільно випадали з-під руки, парасоля цвіла чорними спицями, а мокре русяве волосся прилипло до щік.

— Давайте я допоможу, — сказав він.

— Ой, ні, дякую, я сама.

— У вас парасоля зламана.

— Бачу. — Вона всміхнулась так, що він раптом зрозумів: це найсвітліше, що він бачив за останні місяці. — Але я справді можу сама.

— Мені по дорозі.

Йому було не по дорозі. Але він узяв пачки, а вона, подумавши, віддала їх, і вони пішли разом під його великою чорною парасолею, обминаючи калюжі. Вона розповіла, що працює коректором у видавництві, що любить чай із лимоном, що має кота, якого звуть Гвіздик, що за два тижні в неї важливий проєкт.