Розділ 13. Наречена

Вона сіла на край ліжка, поставила важку торбу біля ніг і склала руки на колінах. Рухи в неї були повільні, зважені, як у людини, яка давно навчилась не витрачати силу даремно.

— Мене звати Світлана Ігорівна, — сказала вона. — Ви, певно, здогадались.

— Так.

— Я чула про вас рік і вісім місяців. Видивилась вашу усмішку на фото. Знаю, де ви живете, де працюєте, що їсте на сніданок. А ви мене ніколи не бачили.

— Бачив, — сказав він. — Дядько Грицько казав, ви питали про мою машину.

— Питала.

— І ваш голос я чув. Ви дзвонили пані Галині.

— Дзвонила.

— Листи Тамарі Іванівні.

— Мої.

— Допис у районному чаті, оголошення на дошці.

— Це допомагала зробити одна людина. — Вона не відвела очей. — Я не буду вдавати, що не знаю, що ви відчуваєте. Вам тепер боляче, правда? Вам здається, що всі знають, що з вами щось не те, і ви не можете цього пояснити.

Він мовчав.

— От і їй було так. Тільки без цього «не можете пояснити». Вона все знала. Й усі знали. І ніхто не зупинив.

Голос її не здригнувся, не піднявся. Вона говорила так, як говорять про погоду, тихо, рівно, і від цієї рівності в кімнаті ставало важче дихати.

— Я не змушувала вас нічого відчувати, — додала вона. — Не підкидала нічого у вашу квартиру. Не ламала ваших дверей, не дряпала вашу машину, не писала вашим почерком жодного слова. Я не така, як ви. Я хотіла, щоб люди дізнались. Щоб вам нікуди було ховатись від правди. Більше нічого.

— Тоді хто?..

— Не знаю, — сказала вона. — Це не мої руки.

Вона глянула на нього пильно, довго, і в погляді промайнуло щось схоже на жалість, дуже коротке, ледь помітне. Потім вона відвела очі, ніби й сама не хотіла цього бачити.

— Розкажіть мені, — промовила вона. — Усе. Від першого дня. Вголос.

* * *

Він розповідав довго. Говорив, дивлячись на підлогу, на пилюку, на тонкі смуги світла між шторами. Слова виходили важко, повільно, як вода з забитої труби.

Про дощ. Про пачки книжок і зламану парасолю. Про чай із лимоном. Про ключ. Про шоколад у фользі, про записки, про зошит. Про те, як він сидів у кріслі біля вікна і пив воду з її склянки. Про сукню в шафі. Про Андрія на сходах. Про вересень і листопад. Про свій акаунт, про її робоче місце, про листи головному редакторові.

Він намагався говорити чесно, але в кожній фразі з'являлось одне й те саме: «я хотів допомогти», «я хвилювався», «я просто піклувався».

Світлана Ігорівна слухала не перебиваючи. Лише на третьому такому повторі підняла долоню.

— Зупиніться.

Він замовк.

— Скажіть це інакше. Не «піклувався». Скажіть, що ви робили.

— Я... стежив.

— Далі.

— Я заходив до її квартири, коли її не було.

— Далі.

— Я говорив її нареченому те, що повинно було їх розлучити. Я писав її роботодавцям. Я створював акаунти й писав під ними про неї. Я залишав записки, телефонував з різних номерів, чекав її біля дверей.

— Для чого?

— Щоб вона...

Він запнувся. Це було те слово, яке він носив у собі довго, під усмішкою, під «добротою», під ідеальним голосом сусіда.

— Щоб вона залишилась зі мною, — сказав він нарешті. — Щоб їй більше нікуди було йти.

— Бо ви її кохали?

— Я думав, що кохаю.

— А тепер?

Він підвів голову. Його очі були сухі, червоні, втомлені, і в них не було жодного відблиску тієї привітної теплоти, яку він носив зазвичай, як одяг.

— Я не хотів її кохати, — повільно промовив він. — Я хотів її мати.

У кімнаті стало дуже тихо. За вікном закричала ворона, і її крик пролетів над двором, мов уламок скла.

Світлана Ігорівна заплющила очі. Вона сиділа так довго, не рухаючись, і він бачив, як тремтить вузька вена в неї на скроні, біля шраму.

— Дякую, — сказала вона. — Це була найчесніша ваша фраза.

— Я не прошу, щоб ви...

— Знаю. — Вона розплющила очі. — Не просіть. Це не пробачення, це лише правда. Я чекала її вісімсот днів.

Вона підвелась, підійшла до шафи й обережно, довгим рухом, зачинила блискавку на чохлі. Біла сукня зникла під пластиком, як під льодом.

— Вона її так і не надягла, — сказала вона, не обертаючись. — Купила в липні, коли була ще щаслива. Сказала, що це найкраща річ, яку вона колись носитиме. Я не віддам її нікому. Вона залишиться тут.

— Я розумію.

— Ні, — відповіла вона. — Не розумієте. Але колись, може, зрозумієте.

Вона повернулась, і він побачив, що вона тримає в руці маленьку фотографію. Ту саму, з телевізора: яблуня, світла кофта, ямочка на щоці.

— Візьміть, — сказала вона й простягла йому знімок. — Дивіться на неї щодня. Не для покарання. Щоб пам'ятати, що вона була людиною, а не вашою думкою про неї.

Він узяв. Фотографія була тепла від її руки.

— У мене до вас ще одне прохання, — додала вона. — Я не піду до поліції сьогодні. Справа вже розглядається, і ви будете мати можливість сказати все самі, коли настане час. Я не примушую вас. Але я хочу, щоб ви знали: є людина, яка знає про вас значно більше, ніж я. Вона колись прийде. І, мабуть, вам краще буде до цього часу бути в такому місці, де вам допоможуть.

— Яка людина?

— Та, яка найбільше її любила, після мене. — Вона підняла торбу. — Бережіть себе, Михайле.

Він здригнувся. Вона це помітила й гірко посміхнулась.

— Так, я знаю, що вона від вас чула ці слова. Тепер їх можу сказати й я.

Вона вийшла. Він почув, як щось клацнуло на сходовому майданчику, потім кроки, повільні, важкі, що віддалялись униз, у темряву. Двері внизу грюкнули.

Він залишився сидіти на підлозі, дивлячись на закриту шафу, на фотографію в долоні, на пил, який повільно осідав у смугах світла.

Соломії поруч уже не було. Лише на килимі, там, де вона сиділа, лишилась ледь помітна вм'ятина.

* * *

Назад він їхав у вечірньому автобусі, який пахнув мокрим одягом, мандаринами й втомою.

Дорогою він не спав, не думав, не плакав. Просто сидів, тримаючи фотографію в кишені, і дивився на сліпі вікна, де відбивалось його власне обличчя. Блідий, змарнілий чоловік із запалими очима. Чужий, знайомий, порожній.